Слава ЗСУ!

• Хто? – не зрозумів Денис.

• Іванка…

• Іванка? – цього разу перепитав Святослав.

• Так, Іванка, Ваня.

• А, Іван, – роздвоєний зміїний язик сколихнути повітря. – Хе-хе-хе. На вулиці…

Молодик не дослухав: стрілою помчав до виходу з притулку. По дорозі, в сінах, мало не збив із ніг Віку. За що отримав кілька в'їдливих докорів у спину навздогін. Одначе ні ті слова, ні дівчина, котра їх процокотіла, для нього більше нічого не значили.

Юнак вилетів на вулицю.

Ранок видався туманним. Розсіяне водяне кришиво наповнювало повітря, торкаючись шкіри прохолодним вологим серпанком. Ліс тонув у молоці.

На ґанку й надворі вирувало життя. Мандрівники активно займалися своїми справами: збирались, пиляли дрова, готували сніданки, вмивалися. Серед безлічі незнайомих облич погляд Корнила несподівано вихопив лиця Мар'яни з Мар'яном. Ті, помітивши парубка, відразу помахали йому руками.

“Невже все дійсно стало на свої місця?”

Хлопець прямував до джерела. Внутрішнє чуття підказувало: йти треба саме туди. По дорозі юнак промайнув вогнище, де мелодійно клекотіла чиясь каша, а вічно голодні туристи набридливими мухами вже встигли обліпити навколишні терени. Веселий гамір подорожніх ширився горами, наповнюючи простір життям. Людським життям, бо виключно людина, змучена важкими фізичними навантаженнями вчора, здатна щиро радіти незгіршим прийдешнім випробуванням сьогодні.

Корнило перестрівся з Русланом і Левом на підході до джерела. Останні поверталися з ранкових процедур. На хвильку спинились, побажали доброго ранку й поцікавились самопочуттям. Людина-катастрофа, поспішаючи, відповідав щось недоладне, аби ті чимшвидше відчепилися. Лев був зібрався його затримати, проте Руслан злегка штовхнув товариша ліктем під ребра, мовляв, ходімо – не затримуймо.

Ваня старанно чистила зуби, трохи збоку від дерев'яного жолоба, з котрого тоненькою цівкою цебеніла вода. Молодик зупинився за кілька кроків до неї. Завмер, переставши навіть дихати. Тільки серце надсадно билося в грудях. Він не знав що їй сказати, як звернути на себе увагу. Він міг дивитися, пестячи поглядом ніжні риси її обличчя, тендітні ручки, та нічого більше. Заціпеніння скувало тіло, хоча душа з усіх сил окрилено рвалася назовні. Вона довгий час жадала цієї зустрічі й, нарешті дочекавшись, змушена була терпіти вибрики тлінної слабкої оболонки.

Іванна, відчувши на собі чийсь пильний погляд, обернулась і питально поглянула на Корнія.

• Привіт. – видавав із себе той. Від хвилювання в нього затрусилися коліна.

• Иг-іт. – прогугнявила юнка. Вираз її обличчя випромінював непідробний подив.

• Як справи?

• Ор-ально.

• Що?

• Тьху. Кажу: нормально.

• Чим займаєшся?

• Зуби чищу. – здивування стало виразнішим.

• Добре… Як тобі погода?

• Туманна.