Слава ЗСУ!

• Що плануєш робити далі?

• Дочистити зуби.

• Ясно…

• Чого ти хочеш? – не витримала дівчина.

• Я… – хлопець хотів кинутися на неї, гаряче обійняти, розцілувати, зізнатися в коханні, поділитися власними поневіряннями, розкрити душу.

• Знову збираєшся видати порцію недолугих жартів? – в голосі лунали роздратування, втома. – Позбав мене, будь ласка, своєї присутності.

Перед молодиком, врешті-решт, постала непідробна жорстока реальність, в яку він підсвідомо так старанно намагався не вірити. А саме: той єдиний прекрасний прожитий день, коли вони з Ванею лишилися вдвох, більше не існував. Для неї. Для нього ж… Та це вже рівно не мало жодного значення, адже подібні спогади актуальні виключно для двох. На їхній основі будуються й розвиваються стосунки, а значить, майбутнє. Для одного ж то – цілковитий біль.

• Іванко, я…

• Як ти мене назвав? – юнка здригнулась.

• Іванкою.

• Мене тільки найрідніші Іванкою називають.

• Виходить, я один із них. – Корнилій бовкнув перше, що спало на думку, і розплився в дурнуватій усмішці.

Ваня моментально зашарілась, відвела очі, однак швидко оговталась. Тепер прийшла черга людині-катастрофі червоніти.

• Вони брудними трусами на публіці не світять! – всіх присутніх у таборі гучно сповістила дівчина.

Ранок нісся немов скажений. Руслан ганяв неповоротких, змучених тижневим походом туристів злим не тихим словом, щоб швидше збиралися. До відправлення автобусу Осмолода-Калуш зоставалось трохи більше двох із половиною години.

Людина-катастрофа тепер по-справжньому відчував наближення катастрофи. Причиною тривоги стала сліпа невідь звідки взята впевненість: не владнавши стосунки з Ванею тут і зараз, – можна попрощатися з нею назавжди. А обставини складалися, м'яко кажучи, не найкращим чином. Як не намагався молодик віч-на-віч з нею поговорити – нагода не випадала: юнка старанно уникала зоставатися з ним удвох. Загальні ж розмови, якщо ті відволікали від складання речей (всі, по факту), командир знищував у зародку.

Тим не менше, Корнило вичікував гожого моменту. Що той має підвернутися – хлопець був цілковито впевнений. На жаль, яким чином знаходитиме порозуміння з Іванкою, коли цей момент стрельне, парубок не знав. Він знав виключно те, чого хоче отримати в результаті: аби Іванка дивилася на нього такими ж самими сяючими очима, як тоді – на стоянці біля Синевиру.

Час ішов, справи робилися. А юнак здивовано про себе відмітив, що змінився після карпатських пригод. Світ для нього перестав бути цілковито ворожим і несправедливим. Точніше, останній котрим був, тим і лишився, проте молодик віднині почувався значно вільніше, впевненіше, спокійніше. Неначе трапилось чарівне перетворення: раніше він стояв осторонь від світу – поодаль від життя, від важливих подій, суто спостерігаючи їх хід та наслідки, – тепер він став повноцінною його частиною – самодостатнім гравцем-фігурою на його шаховій дошці.

Дошкульні жарти вже не кололи стільки гостро, буденні помилки вже не душили стільки міцно, чужі несхвальні судження вже не били стільки боляче. В Корнилія мов виросли крила за спиною. Вони тримали його високо вгорі – подалі від рутини, безглуздих суперечок, примітивних образ, зайвих сковуючих бажань, прагнень, даруючи свободу, кругозір, ясність. Юнак нарешті дивився на світ відкрито. Той же так само дивився на нього.