Слава ЗСУ!

Кров на твоєму рукаві, кров на твоїй сукенці…

Вони зрадили тебе! Ошукали! Скривдили! Тепер маєш силу, мстися!

Вуста Єнніфер потріскані й розбиті, кровоточать, на її руках і ногах окови, тяжкі ланцюги прикріплені до мокрих і брудних стін льоху. Зібраний довкола ешафоту натовп верещить, поет Жовтець кладе голову на пень, вгорі зблискує вістря катівської сокири. Зібрані під ешафотом вуличники розвивають хустку, щоб спіймати на неї кров… Крик натовпу заглушує удар, від якого трясеться риштування…

Вони зрадили тебе! Збрехали і ошукали! Всі! Ти була для них маріонеткою, була лялькою на паличці! Вони використали тебе! Засудили на голод, на палюче сонце, на спрагу, на поневіряння, на самотність! Прийшов час зневаги і помсти! Ти маєш силу! Хай весь світ тремтись перед тобою! Нехай цілий світ тремтись перед Старшою Кров’ю!

На ешафот вивели відьмаків – Веземіра, Ескеля, Коена, Ламберта. І Геральта… Геральт хитається на ногах, весь у крові…

- Ні!!!

Довкола неї вогонь, за стіною полум’я дике іржання, єдинороги стають дибки, мотаючи головою, б’ють копитами. Їх гриви як розтріпані бойові штандарти, їх роги довгі і гострі, як мечі. Єдинороги є великими, великі як лицарські коні, значно більші від її Коника. Звідки вони тут взялись? Звідки їх тут взялось аж стільки? Полум’я з гарчанням вистрелило вверх. Чорноволоса жінка піднесла рука, на її руках кров. Її волосся розвиває жар.

Гори, гори, Фалько!

- Геть! Відійди! Я не хочу тебе! Не хочу твоєї сили!

Гори, Фалько!

- Не хочу!

Хочеш! Бажаєш! Бажання і хіть нуртують в тобі як полум’я, насолода полонила тебе! Це потуга, це сила, це влада! Це набільша насолода з насолод світу!

Блискавиця. Грім. Вітер. Лопотіння крил та іржання шаліючих довкола вогню єдинорогів.

- Я не хочу тієї сили! Не хочу! Я зрікаюсь її!

Вона не знала, чи це вогонь пригас, чи то їй в очах потемніло. Впала, відчуваючи на обличчі перші краплі дощу.

Слід позбавити Істоту існування. Не можна дозволити, щоб вона існувала. Істота небезпечна. Підтвердження.

Заперечення. Істота не викликала Силу для себе. Зробила це, щоб врятувати Ihuarraquax. Істота співчуває. Це дзавдяки Істоті Ihuarraquax знову серед нас.

Але істота має Силу. Якщо вона захоче її використати…

Не зможе її використати. Ніколи. Вона зреклась її. Зреклась сили. Цілком. Сила пішла. Це дуже дивно.

Ми ніколи не зрозуміємо Істот.

І не треба їх зрозуміти! Позбавимо Істоту існування. Поки не буде запізно. Підтвердження.

Заперечення. Підемо звідси. Залишмо Істоту. Залишмо її її призначенню.

Вона не знала, як довго лежала на камінні, під ударами дощу, вглядаючись у небо, що змінювало кольори. Поперемінно було темно і світло, холодно і гаряче, а вона лежала, безсила, висушена і порожня, як те падло, той трупик гризуна, висмоктаний і викинений з воронки.

Вона не думала ні про що. Була самотньою, була порожньою. Не мала вже нічого і не відчувала у собі нічого. Не було спраги, голоду, втоми, страху. Зникло все, навіть воля до життя. Була тільки велика, холодна, страшна порожнеча. Відчувала ту порожнечу усім єством, кожною клітиною організму.

Відчувала кров на внутрішній частині стегон. Їй було байдуже. Була порожньою. Втратила все.

Небо змінило кольори. Не ворушилась. Чи мав рух який-небудь сенс у порожнечі?

Не ворушилась, коли довкола забили копита, задзвеніли підкови. Не зреагувала на гучні окрики і вигуки, на гучні звуки, на пирхання коней. Не ворухнулась, коли її вхопила тверда, сильна рука. Піднята, безвладно обвисла. Не зреагувала на шарпання і струси, на гострі, різкі запитання. Вона не розуміла їх і не хотіла розуміти.

Була порожньою і байдужою. Байдуже прийняла воду, що лилась їй на обличчя. Коли їй приклали флягу до вуст, не опиралась. Пила.

Байдуже.

Була байдужою і далі. Її втягнули на луку сідла. Промежина була чутливою і боліла. Вона дрижала. Тож її огорнули ковдрою. Була безвладною і м’якою, впала з рук, тож її прив’язали ременем до вершника, що сидів позаду неї. Вершник смердів потом і сечею. Їй було байдуже до цього.

Довкола були кінні. Багато кінних. Цирі байдуже дивлась на них. Була порожньою, вьтратила все. Ніщо вже не мало значення.

Нічого.

Навіть те, що командуючий кінними лицар мав на шоломі крила хижого птаха.

Коли було підкладено під дрова злочинницівогонь іколи її огорнуло полум’я, вона почала мерзити зібраних на площі лицарів, баронів, чародіїв і панів райців такими гидкими словами, що всіх охопив страх. Хоч серед великої поляни буловідкладено дрова, бо не хотіли, щоб дияволиця вмерла зашвидко ізазнала більших мук від вогню, тепер було наказано швидше докинути сушняку і завершити страту. Але демон ще сидів у цій проклятущій, бо хоч вона вже й гарно шкварчала, не видала криків болю, тільки почала кидати ще страшніші прокльони. «З моєї крові народиться месник – закричала голосно. – З оскверненої Старшої Крові зродится нищитель народів і світів! Він помститьсяза мої муки! Смерть, смерть і помста вам всім і вашим нащадкам!» Тільки-но вона зуміла прокричати це, як згоріла. Так загинула Фалька, таку понесла кару за пролляту невинну кров.