Слава ЗСУ!

Родерік де Новембре, Історія світу, том ІІ

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

- Подивіться на неї. Спалена сонцем, покалічена, спустошена. П’є, як губка, а виголодніла, що аж страшно. Скажу вам, вона прийшла зі сходу. Пройшла через Корат. Через Пательню.

- Байки! На Пательні ніхто не виживе. Вона з заходу йшла, з гір, руслом Сухака. Зачепила Корат ледь з краю, та й того було досить. Коли ми її знайшли, вже впала, лежала непритомною.

- На заході пустеля теж тягнеться милями. Звідки тоді вона йшла?

- Не йшла, а їхала. Хто зна, як здалеку. Біля неї були сліди копит. Її кінь мусив звалитись у Сухаку, тому й побита, вся в синцях.

- Цікаво, чому вона така важлива для Нільфгаарду? Коли префект послав нас на пошуки, думали, що зникла якась важлива шляхтянка. А ця? Звичайна курва, спрацьована коняка, до того ж, ніби оніміла. Я ще не знаю, Скомліку, чи ми знайшли те, що треба…

- Вона це. Зазвичай це не так. Зазвичай ми знаходимо їх мертвими.

- Бракувало небагато. Точно, її урятував дощ. Зараза, найстаріші діди не пам’ятають дощу на Пательні. Хмари завжди оминають Корат… Навіть коли у долинах падає, там жодна крапля не падає!

- Гляньте на неї, як вона жере! Ніби тиждень нічого в роті не мала… Гей, ти, посмітюхо! Чи смачна солонина? Хлібчик сухий?

- По ельфійські питай. Чи по нільфгаардськи. Вона по-людськи не розуміє. Це якийсь ельфійський виплодок…

- Це причинна, недотепо. Коли я її зранку саджав на коня, то ніби всаджував дерев’яну ляльку.

- Очей не маєте – блиснув зубами той, якого називали Скомліком, могутній і лисуватий. – Що з вас за Лапачі, якщо ви ще не зрозуміли її! Вона ані дурна, ані не відстала. Тільки вдає. Це дивна і хитра пташка.

- А чому вона така важлива для Нільфгаарду? Обіцяли нагороду, всюди погнали патрулі… Чому?

- Я не знаю цього. А якби її добре запитати… Палицею по хребті запитати… Ха! Ви помітили, як вона дивилась на мене? Все вона розуміє, уважно слухає. Гей, дівко! Я – Скомлік, слідопит, званий Лапачем. А це, поглянь тут, це нагайка, яку називають вудкою! Тобі дорога шкіра на плечах? То негайно говори…

- Досить! Мовчати!

Гучний, різкий, не визнаючий спротиву наказ долинув від другого вогнища, біля якого сидів лицар разом зі своїм зброєносцем.

- Нудьгуєте, Лапачі[39]? – грізно запитав лицар. – Тоді гайда до роботи! Догляньте за кіньми! Промийте збрую і вичистіть зброю! До лісу по дрова! А дівчину не чіпати! Ви зрозуміли, хами?

- Так точно, шляхетний пане Свеерсе. – пробурмотів Скомлік. Його товариші опустили голову.

- До роботи! Виконувати накази!

Лапачі заметушились.

- Нас доля покарала тим засранцем – пробурмотів один. – Це ж саме префект його над нами поставив, лицаря трахнутого…

- Пихатий - пробурмотів стиха другий, крадькома озирнувшись. – А все ж це ми, Лапачі, знайшли дівку… Це наш нюх направив, щоб ми поїхали у русло Сухака.

- Точно. Заслуга наша, а нагороду візьме вельможний, нам хіба який гріш капне… Кине під ноги флорена, маєш, бери, Лапачу, подякуй за панську ласку…

- Закрийтесь – просичав Скомлік – бо ще почує…

Цирі залишилась біля вогнища сама. Лицар і зброєносець допитливо дивились на неї, але не озвались.

Лицар був старшим, але міцним чоловіком з суворим, позначеним шрамами обличчям. Під час їзди увесь час мав на голові шолом з пташиними крилами, але це не були крила, які Цирі бачила у сонних кошмарах, а потім на острові Танедд. Це не був Чорний Лицар з Цинтри. Але це був нільфгаардський лицар. Коли віддавав накази, говорив загальною легко, але з виразним акцентом, схожим до акценту ельфів. Натомість зі своїм зброєносцем, хлопцем не набагато старшим від Цирі, він говорив мовою, близькою до Старшої Мови, але менш співучою, твердішою. Це мала бути нільфгаардська мова. Цирі, що добре знала Старшу Мову, розуміла більшість слів. Але не виказала це. На першому постої, на краю пустелі, яку називали Пательнею або Коратом, нільфгаардський лицар і його зброєносець засипали її питаннями. Тоді вона не відповідала, бо була байдужою, приголомшеною, напівпритомною. Через кілька днів їзди, коли вони виїхали зі скелястих ущелин та з’їхали вниз, у зелені долини, Цирі опритомніла, врешті почала сприймати світ довкола і сонно реагувати. Але вона й далі не відповідала на питання, тож лицар взагалі припинив озиватись до неї. Здавалось, що він не звертає на неї уваги. Нею займались тільки бандюги, які казали називати себе Лапачами. Ці теж пробували її випитувати, були агресивними.

Але нільфгаардець у крилатому шоломі прудко прикликав їх до порядку. Було ясно і очевидно, хто тут є паном, а хто слугою.

---

 39 Я переклав «Лапачі», хоч можна було й «Хапуни», чи просто «Ловці». Але «Хапуни» вже були в «Гаррі Поттері» (прим. пер.).