Слава ЗСУ!

Маестер тицьнув пальцем на Малого Вальдера.

— А ти не пхай свого носа до божегаю і вовків, які там сидять, бо начувайся.

Ляпаючи рукавами, мов крилами, він крутнувся на підборах, зробив кілька кроків і озирнувся.

— Бране, ходімо! Князь Виман чекає.

— Ходор, іди з маестром, — наказав Бран.

— Ходор, — відповів Ходор.

Довгими кроками довгих ніг він наздогнав маестра, який розлючено тупотів двором попереду, аж на сходах великого кам’янця. Маестер притримав двері, а Бран обійняв шию Ходора і пригнувся, щоб пройти.

— Вальдери… — почав був він.

— Не бажаю нічого чути! Справу скінчено. — Маестер Лювин виглядав старим і стомленим. — Ти правильно вчинив, що захистив Ходора, але найперше за все ти не мав там з’являтися. Пан Родрік та князь Виман вже поснідали, поки на тебе чекали. Чому це я мушу сам по тебе ходити, наче по малу дитину?

— Не мусите, — засоромився Бран. — Даруйте мені. Я ж лише хотів…

— Знаю я, чого ти хотів, — дещо лагідніше мовив маестер Лювин. — Якби ж твоє бажання могло справдитися, Бране. Чи не маєш ти якихось питань перед зустріччю?

— Ми говоритимемо про війну?

— Ти не говоритимеш ні про що. — До голосу Лювина повернулася гострота. — Ти восьмирічна дитина, тому…

— Мені майже дев’ять!

— Восьмирічна дитина, — твердо повторив маестер. — Не кажи нічого, крім ввічливих вітань. Хіба що пан Родрік або князь Виман про щось запитають.

Бран кивнув.

— Так і робитиму.

— Я не казатиму панові Родріку нічого про те, що сталося між тобою та малими Фреями.

— Дякую вам.

Брана посадили у старе батькове дубове крісло з сірими оксамитовими подушками, за довгий стіл з дощок на кобильницях. Одесну сидів пан Родрік, ошую — маестер Лювин, озброєний пером, каламарем та пакою білого пергамену, щоб записувати все, про що йтиметься.

Бран посовав рукою по грубих дошках столу та попрохав вибачення в князя Мандерлі за своє запізнення.

— О ні, принци ніколи не запізнюються, — дружньо заперечив князь Білої Гавані. — Це ті, хто приходять перед ними, з’являються зарано.

Виман Мандерлі сміявся гучно, наче з діжки. Не диво, що він вже не міг їздити на конях, бо давно став важчий за більшість з них. Але галасливий і на вид легковажний черевань чіпко та ревно дбав про свої справи. Він почав з того, що попрохав Зимосіч затвердити на посадах нових митників, яких він поставив у Білій Гавані на місця старих, що притримували срібло для Король-Берега замість виплачувати новому Королю-на-Півночі.

— Король Робб муситиме карбувати власну монету, — заявив він, — а де ж іще це робити, як не в Білій Гавані!

Князь запевнив, що з дозволу короля про все подбає, а далі перейшов до розмови про зміцнення портових укріплень, докладно розписуючи вартість усіх виконаних робіт.

Окрім монетного двору, князь Мандерлі запропонував також збудувати Роббові флот.

— Ми не маємо власної військової сили на морі вже кількасот років, відколи Брандон-Палій підніс смолоскипа до батькових кораблів. Відшкодуйте мені витрати, і за рік я спущу на воду стільки галер, що вистачить взяти приступом і Дракон-Камінь, і Король-Берег.

Бран сіпнувся з цікавості при згадці про бойові галери. Ніхто не питав його думки, та про себе він зазначив, що князь Мандерлі затіяв чудову справу. Кораблі миттю постали перед його внутрішнім зором, і він зацікавився, чи не зможе навіть такий каліка, як він, керманити бойовою галерою. Та пан Родрік обіцяв лише надіслати пропозиції князя на розгляд Роббові, а маестер Лювин зробив закарлючку на пергамені.

Минув полудень. Маестер Лювин надіслав Рябого Тима до кухні, й вони пообідали у світлиці каплунами з чорним вівсяним хлібом та сиром. Відриваючи шматки птаха тлустими пальцями, князь Виман мовби мимохідь цікавився справами пані Роголіс, своєї сестри у перших.

— Щоб ви знали, вона — уроджена Мандерлі. Може, коли зніме нарешті свою жалобу, то знову захоче носити це прізвище, га?

Він вкусив каплуняче крильце і широко вишкірився.

— Так вийшло, що я вдовую вже вісім років. Може, час мені вже знову одружитися, як гадаєте, панове? Не личить чоловікові скніти на самоті.

Викинувши геть кістки від крила, він потягся за ногою.

— А якщо шляхетна пані бажає когось молодшого, то мій син Вендел ходить неодружений. Зараз він на півдні, де боронить життя пані Кетлін, та як повернеться, то напевне ж забажає взяти собі дружину. Він хоробрий хлопчик, ще й веселий — якраз такий, щоб знову навчити пані сміятися, хіба не так?

І князь витер плямку жиру з підборіддя рукавом сорочки.

Крізь вікно Бран чув, як далеко у дворі стукотить зброя. Він чхати хотів на всі ті шлюби. «Якби ж мені зараз у двір.»