Слава ЗСУ!

Його вельможність почекав, поки приберуть зі столу, і тоді заговорив про листа, якого отримав від князя Тайвина Ланістера. Той тримав його старшого сина, пана Виліса, у полоні після битви на Зеленозубі.

— Він пропонує повернути його мені без викупу, якщо я виведу свої сили з війська його милості й присягнуся більше не воювати.

— Ви ж йому, звісно, відмовите? — перепитав пан Родрік.

— Про це не майте жодних сумнівів, — запевнив його князь. — Немає в короля Робба підданого вірнішого, ніж Виман Мандерлі. Проте мені важко чути, що син мій скніє у Гаренголі. То погане місце. Кажуть, що наврочене. Я загалом не з тих, хто плекає всілякі забобони, але ж тут така справа… взяти хоча б отого Яноса Слинта. Королева зробила його князем Гаренголу, а брат королеви — скинув за одну мить. Ще й відіслав на Стіну, як люди кажуть. Молюся, щоб найближчим часом було влаштовано якийсь належний обмін бранцями, бо Виліс не схоче просидіти сиднем решту цієї війни. Адже синочок мій — хоробрий, завзятий і лютий, як вовкодав.

Доки прийом гостей скінчився, Бранові плечі заніміли від сидіння у кріслі. Того ж вечора, щойно він сів вечеряти, засурмили у ріг, оголошуючи прибуття ще одного гостя. Пані Донелла Роголіс не мала при собі почту з лицарів та двірських панів; з нею приїхало лише півдесятка втомлених стражників зі значком у вигляді лосиної голови на запилених рудих шкірянках.

— Нам боляче чути про ваші страждання, ласкава пані, — мовив Бран, коли вона постала перед ним, щоб привітати господаря замку. Князь Роголіс загинув у битві на Зеленозубі, а їхнього єдиного сина вбили у Шепітній Пущі. — Зимосіч ніколи про них не забуде.

— Рада чути це. — Сама пані була з себе бліда й худорлява, з обличчям, різьбленим скорботними зморшками. — Доля тяжко повелася зі мною, ясний пане принце. Якби ж я могла знайти якусь розраду моїм нещастям, то красно дякувала б за неї.

— Авжеж, — відповів пан Родрік. — Матимемо час обговорити все докладніше назавтра вранці.

На ранок почалися розмови про збіжжя, городину та солонину. Щойно маестри у своїй Цитаделі проголошували початок осені, як розумні люди починали відкладати частку з кожного врожаю… але яку саме частку — про те виникали палкі суперечки. Пані Роголіс складала у комори п’яту частину врожаю, але на пропозицію маестра Лювина присягнулася, що збільшить частку до чверті.

— Болтонів байстрюк збирає вояків у Жахокромі, — попередила вона. — Хочу сподіватися, для того, щоб відвести їх до Близнюків, на поміч своєму батькові. Та коли я послала спитатися про його наміри, він відповів, що Болтона не сміє допитувати якась там жінка. Отакої! Наче він вродився у шлюбі й має право носити це ім’я!

— Скільки мені відомо, князь Болтон не визнав хлопця законним сином, — мовив пан Родрік. — Мушу сказати, я того молодика зовсім не знаю.

— Та його майже ніхто не знає, — відповіла пані. — Він жив з матір’ю, доки два роки тому не помер юний Домерік, лишивши Болтона без спадкоємця. Отоді старий пан і привіз байстрюка до Жахокрому. Хлопець, кажуть, має лукавства понад усяку міру. Ще й тримає при собі слугу не менш лютого, ніж він сам. Слугу кличуть Смердюком, бо ходять чутки, що він ніколи не миється. Байстрюк з тим Смердюком полюють разом — і то не на оленя чи вепра. Чувала я про них такі оповідки, що й повірити важко — то занадто навіть для Болтонів. Відтоді, як боги забрали від мене пана чоловіка та любого синочка, Байстрюк дивиться на мою землю жадібними очима.

Бранові закортіло дати пані сотню вояків для захисту її володінь, але пан Родрік сказав тільки:

— Хай собі дивиться. Обіцяю вам: якщо він насмілиться на якесь злодійство, то гірко пошкодує. Ми вбережемо вас від свавілля, пані… та все ж з плином часу, щойно ваше горе трохи вгамується, доречно вам буде поміркувати про новий шлюб.

— Давно минули ті роки, коли я вабила чоловіків плідним лоном та бодай якоюсь вродою, — відповіла пані зі слабкою втомленою посмішкою. — Але чомусь за нинішньою вбогою вдовицею бігає більше чоловіків, ніж їх бігало колись за юною дівчиною.

— То ви не прихильні до жодного з ваших залицяльників? — запитав Лювин.

— Я вийду заміж, якщо накажуть їхня милість, — відповіла пані Роголіс, — але Морз Гавин Харч — брутальний п’яндиголова, старіший за мого батька. Що ж до мого вельможного брата в перших, князя Мандерлі, то шлюбне ліжко мого покійного пана чоловіка завузьке, щоб вмістити усі його розкоші, а я надто мала і слабка, щоб втримати їх на собі.

Бран знав, що коли чоловіки з жінками ділять ліжко, то лежать на них згори. Він уявив собі, як воно — спати під князем Мандерлі, й подумав, що краще вже опинитися під убитим конем на полі бою. Пан Родрік співчутливо хитнув головою до вдовиці.