Слава ЗСУ!

— Як гадаєш, Тімете, наш друг стане більш згідливий та балакучий, коли ми здеремо з нього всю вовну?

Тиріон витер сцянки з чобіт клаптем простирадла.

— Авжеж скоро скаже правду. — В порожній випаленій Тіметовій очниці стояло тихе озеро темряви. — Я чую, як він смердить страхом.

Шагга жбурнув жменю волосся на очерет і вхопив за те, що лишилося від бороди.

— Стійте тихо, маестре, — закликав його Тиріон. — Коли Шагга лютує, йому руки тремтять.

— Шаггини руки ніколи не тремтять, — гнівно заперечив велетень, притиснув круглясте лезо до тремтливого підборіддя Пицеля і почав пиляти рештки його бороди.

— Скільки часу ви шпигуєте для моєї сестри? — спитав Тиріон.

Пицель дихав часто і мілко.

— Все, що я робив, я робив задля дому Ланістер.

Широкий лоб старого вкрився плівкою поту, пасма білого волосся липнули до зморшкуватої шкіри.

— Завжди… багато років… вашого ясновельможного батька, спитайте його, завжди йому вірно служив… це ж я переконав Аериса відчинити браму…

Це була для Тиріона новина. Адже коли місто впало, він був усього лише бридким хлопчаком у Кастерлі-на-Скелі.

— Тобто великий погром Король-Берега — це ваших рук справа?!

— Заради держави! Коли Раегар загинув, війна скінчилася! Аерис був навіжений, Візерис — надто юний, принц Аегон — ще немовля коло грудей, а держава потребувала короля. Я молився, щоб ним став ваш добрий батечко, але Роберт був занадто сильний, а князь Старк з’явився надто швидко…

— Цікаво, скількох ви заразом зрадили? Аериса, Едарда Старка, мене… короля Роберта теж? Князя Арина, принца Раегара? З чого все почалося, Пицелю?

Чим усе скінчиться, він вже знав.

Сокира шкрябала Пицелевого борлака і зачіпала м’яку мляву шкіру під щелепою, зголюючи останні волосини.

— Вас… тут не було, — видихнув він, коли лезо ковзнуло вище, до щік. — Роберт… його рани… якби ви їх бачили, якби нюхали, ви б знали напевне…

— Ой, та я знаю, що всю справу зробив за вас вепр… але ж якби чогось не доробив, то ви б, поза сумнівом, скінчили задумане.

— Він був негідний король… марнославний п’яниця та розпусник… він радо б позбавився вашої сестри, своєї королеви… благаю… Ренлі змовлявся привезти до двору вирійську князівну, щоб спокусити свого брата… чиста правда, от як перед богами…

— А на що змовлявся князь Арин?

— Він знав, — мовив Пицель. — Про те… про те, що…

— Я знаю, про що він знав, — обірвав Тиріон, який зовсім не прагнув, щоб те саме взнали Шагга й Тімет.

— Він відсилав дружину назад до Соколиного Гнізда, а сина — на виховання до Дракон-Каменя… хотів діяти…

— То ви отруїли його першим.

— Ні! — Пицель спробував слабенько впиратися. Шагга загарчав і вхопив його за голову. Долоню гірський ватажок мав таку величезну, що розчавив би черепа маестра, наче яйце, якби трохи стиснув.

Тиріон поцокав язиком.

— Я бачив серед ваших трунків сльози Лису. Власного маестра князя Арина ви відіслали і взялися порати його вельможність самі, щоб він не зміг уникнути смерті.

— Облуда!

— Ану поголи його чистіше, — наказав Тиріон. — Знову шию.

Сокира знову ковзнула вниз, хрустко шкрябаючи шкіру. Пицелеві губи затрусилися, на них виступили пухирі піни.

— Я намагався врятувати князя Арина! Присягаюся…

— Обережніше, Шагга, ти його порізав.

Шагга загарчав.

— Дольф народжував воїнів, а не голярів.

Коли старий відчув, як шиєю на груди йому стікає кров, він здригнувся, і останні сили його залишили. Пицель наче зіщулився, став удвічі менший та слабший, ніж коли вони вдерлися до його опочивальні.

— Так, — заскиглив він, — так, Колемон давав проносне, тому я його відіслав. Королева хотіла смерті князя Арина, хоч і не казала, бо Варис слухав, завжди слухав, але ж я дивився на неї й сам бачив. Але отруту дав йому не я, присягаюся!

Старий заплакав, схлипуючи.

— Варис вам розкаже, то був хлопець, його зброєносець. Звався він Гуго, то напевне він зробив, от спитайте сестру, спитайте…

Тиріон відчув відразу.

— Зв’яжіть його та виведіть геть, — наказав він. — Киньте до кам’яного мішка.

Пицеля витягли крізь сплюндровані двері.

— Ланістерів, — стогнав він, — усе заради добра Ланістерів…

Коли маестра прибрали, Тиріон трохи пошукав у його приміщеннях і забрав з полиць ще кілька невеличких слоїків. Круки буркотіли над його головою; їхні голоси були дивно заспокійливі. Треба буде когось знайти, щоб порав круків, доки Цитадель не надішле нового маестра замість Пицеля.

«А це ж саме йому я сподівався довіритися.» Варис та Мізинець, як він підозрював, мали не більше вірності… тільки що краще ховалися, а тому були небезпечніші. Може, батьків спосіб виявився б найкращим: покликати Ілина Пейна, виставити три голови на брамі, та й по тому.