Слава ЗСУ!

Ар’я VI

«Страх ріже глибше, ніж меч», повторювала собі Ар’я, та від того страх не минав. Вона мусила призвичаїтися до нього так само, як до черствого хліба та пухирів на пальцях ніг після довгого дня походу твердою, розбитою коліями дорогою.

Вона раніше гадала, що вже знає, як це воно — боятися, але у тій коморі на березі Божого Ока на неї чекали нові знання. Вісім днів Ар’я сиділа там, перш ніж Гора наказав вирушати, і щодня вона бачила чиюсь смерть.

Гора приходив до комори вранці, щойно поснідає, і обирав одного з бранців для допиту. Селяни ніколи не здіймали на нього очей. Мабуть, гадали, що як вони не дивитимуться на нього, то й він їх не помітить… але він помічав і вибирав, кого хотів. Не можна було ані сховатися, ані обдурити його, ані віднайти якийсь інший спосіб вберегти себе.

Одна дівчина ділила постіль з одним зі стражників три ночі поспіль. На четвертий день Гора обрав її. Стражник не сказав ані слова.

Один старий всенький час усміхався, лагодив воякам одежу і белькотів про свого сина, що служить золотокирейником у Король-Березі.

— Він на королівській службі, — розказував старий усім навколо, — вірнопідданий ясного пана короля нашого. Так само, як і я. Ми за Джофрі!

Він повторював те саме так часто, що інші бранці почали називати його Ми-за-Джофрі, коли стражники не чули. Ми-за-Джофрі забрали на п’ятий день.

Молода мати з рябим після віспи обличчям пообіцяла розповісти усе, що знає, якщо не чіпатимуть її дочку. Гора її вислухав, а наступного дня забрав дочку, щоб упевнитися, що мати нічого не приховала.

Тих, кого обирали, допитували просто перед очима інших бранців, щоб ті бачили, яка доля чекає бунтівників та зрадників. Питання ставив чолов’яга, якого інші звали Лоскотуном. Обличчя він мав таке пересічне, а одяг — такий простий, що Ар’я не відрізнила б його від інших селян, якби не бачила за роботою.

— У руках Лоскотуна вони так верещать, що аж обсцикаються, — казав старий сутулий Кізвик. Саме його Ар’я намагалася вкусити, саме він назвав її лютим створінням і вдарив по голові кольчужним кулаком. Інколи він допомагав Лоскотуну. Були й інші помічники. Сам пан Грегор Клеган зазвичай стояв без руху, дивився і слухав, доки нещасні не помирали.

Питання завжди ставилися ті самі. Чи є у селі золото? Срібло, коштовності? Чи є ще харчі? Де князь Берік Дондаріон? Хто з селян йому допомагав? Коли він поїхав і куди? Скільки з ним було людей? Скільки лицарів, скільки лучників, скільки списників, сокирників? Яку вони мали зброю? Скількоро було на конях? Скільки поранено? Кого ще з ворогів вони бачили? Скільки? Коли? Під якими корогвами? Куди ті пішли? Чи сховане у селі золото? Срібло, коштовності? Де князь Берік Дондаріон? Скільки з ним людей? До третього дня Ар’я вже знала всі питання напам'ять і могла б ставити їх сама.

Загін знайшов трохи золота, трохи срібла, великого мішка мідних шелягів, вищербленого келиха, прикрашеного гранатами, через який двоє вояків трохи не побилися. Ланістерівці дізналися, що князь Берік очолює десяток заморених голодом сіромах або ж сотню кінних лицарів; що він поїхав на захід, північ або південь; що він перетнув озеро у човні; що він дужий, як тур, або геть заслабнув на різачку. Ніхто не пережив Лоскотунового допиту: ані чоловіки, ані жінки, ані діти. Найміцніший дожив аж до вечора. Тіла вивішували поза вогнищами для вовків.

Доки вони рушили в похід, Ар’я вже добре розуміла, що вона не водотанцюристка. Сиріо Форель ніколи б не дозволив збити себе з ніг та відібрати меча, не стояв би без діла, поки вбивали Ломика Зеленорукого. Сиріо ніколи б не сидів мовчки у тій коморі, не шкандибав би покірно серед інших полоняників. Знак Старків — лютововк, але Ар’я радше почувалася ягням, оточеним отарою овець. Вона ненавиділа селян за їхню овечу покірність — майже так само, як себе саму.

Ланістери забрали в неї все: батька, друзів, рідний дім, надію, відвагу. Один з їхніх вояків забрав Голку, а інший зламав через коліно її дерев’яного меча. Навіть її дурненьку таємничку їй не лишили. Комора була досить велика, щоб відповзти убік та відлити воду в якомусь кутку, де ніхто її не бачив, але ж на шляху все стало інакше. Вона терпіла, скільки могла, та зрештою мусила сісти навпочіпки під кущем і скинути штани на очах в усіх. Бо інакше довелося б у ті штани напудити. Мантулик роззявив рота і вирячив великі круглі очі, та інші навіть не глянули в її бік. Вівця-дівчисько, вівця-хлопчисько — панові Грегору з його людьми було начхати.