Слава ЗСУ!

Пани та панії ніколи не помічали малих сірих мишей в себе під ногами; коли Ар’я бігала з дорученнями, то їй досить було не затуляти вуха, щоб дізнатися безліч усяких таємниць. У маслярні працювала така собі П’янка Пія; насправді вона була хвойда і пробивала собі дорогу крізь постіль кожного лицаря у замку. Дружина ключника з буцегарні чекала дитину, та справжнім батьком називали або пана Алина Стиксписа, або співця на ймення Бих Білосміх. Князь Листобрід за столом завжди кепкував з байок про привидів, але свічки коло ліжка лишав запаленими на всю ніч. Зброєносець пана Дунавера на ймення Йодж уві сні не міг втримати власну воду. Кухарі зневажали пана Гариса Звихта і плювали йому в їжу. Якось Ар’я навіть почула, як служниця маестра Тотмура зізнається братові про якийсь лист, де написано, що Джофрі — байстрюк, а тому негідний король.

— Князь Тайвин наказав йому спалити листа і ніколи не повторювати ту гидоту, — шепотіла дівчина.

Ар’я знала, що брати короля Роберта, Станіс та Ренлі, стали до бою.

— Тепер вони обидва теж королі, — казав Вис. — Королі на державі юрмляться, наче щури в замковому льосі.

Навіть ланістерівці закладалися між собою, скільки Джофрі ще просидить на Залізному Троні.

— Війська малий не має, самих лише золотокирейників, а правлять над ним євнух, карлик та баба, — чула Ар’я бурмотіння якогось панича напідпитку. — Вони йому навоюють, як дійде до бійки!

У замку ніколи не припинялися балачки про Беріка Дондаріона. Товстий лучник якось сказав, що Дондаріона вбили Кровоблазні, та інші лише насміялися з нього.

— Лорх його вже вбивав при Піноспадах, а Гора — той навіть двічі. Осьо срібний олень; ставлю його, що Дондаріон і досі десь живий гуляє.

Ар’я ще два тижні не знала, хто такі ті Кровоблазні, доки не побачила, як до Гаренголу в’їжджає найхимерніша кінна спира з усіх, що доти прибували до замку. Їхня корогва несла на собі чорного цапа зі скривавленими рогами, а під корогвою їхали мідношкірі здоровані з дзвіночками у косах; легкі копійники на смугастих чорно-білих конях; лучники з напудрованими щоками; опецькуваті волохані зі щитами, зробленими з кошлатих шкур; темношкірі дикуни у накидках з пір’я; тонконогий блазень у зеленому з рожевим пістрявому вбранні; панцерники з дивовижними розгалуженими бородами, пофарбованими зеленим, ліловим та срібним; списники з плетінням кольорових рубців на щоках; тендітний чолов’яга у шатах септона; схожий на лагідного татка добродій у маестерській сірій рясі; хворобливий на вид чахлик, чий шкіряний кобеняк був облямований довгим білявим волоссям.

На чолі загону їхав чоловік худий, мов тріска, і дуже високий. Він мав довгасте висохле обличчя, що здавалося ще довшим з-за схожої на поворозку чорної борідки — вона звисала з гострого підборіддя мало не до пупа. Шолом при його сідлі був чорної криці, зроблений у подобі цап’ячої голови. На шиї вершник мав намисто з монет різної величини, обрисів та металів, а кінь під ним був тієї самої чудернацької чорно-білої породи.

— До отих ти краще не потикайся, Куно, — мовив Вис, коли побачив, як вона дивиться на чоловіка з цап’ячим шоломом. З Висом саме сиділи двоє його звичних приятелів по чарці — стражники на службі князя Листоброда.

— Хто це такі? — спитала вона.

Один з вояків зареготав.

— Їх, мала, називають «Відступники». А ще «Цап’ячі копита». Насправді ж то Кровоблазні князя Тайвина.

— Ото ще курячі мізки. Як її з-за тебе оббілують, то сам будеш мені сходи відтирати, — буркнув Вис. — То найманці, Куно. Себе кличуть «Хвацькими компанійцями», а інакше їх називати не можна — якщо почують, то зроблять дуже боляче. З цап’ячим шоломом — то їхній полковник, його вельможність Варго Хап.

— Та він в сраці дірка, а не вельможний пан, — вишкірився другий вояк. — Я чув, як пан Аморі казав. Звичайнісінький собі охочекомонний зарізяка, тільки що носа до неба задирає. А коли говорить, то так слину жує, що жодного слова не добереш.

— Так-то воно так, — мовив Вис, — але дівчисько хай гарненько зве його «вельможним паном», якщо не хоче втратити шматок власного м’яса.

Ар’я знову зиркнула на Варго Хапа. Скільки ж різноманітних чудовиськ назбирав собі на службу князь Тайвин?

«Хвацькі компанійці» зайняли помешкання у Вдовиній Башті, отож Ар’я не мусила їм услуговувати і дуже з цього раділа. Того самого вечора, коли вони приїхали, розпочалася чвара між компанійцями та кимось із ланістерівців. Зброєносця пана Гариса Звихта зарізали до смерті, а двоє з Кровоблазнів виявилися пораненими. Наступного ранку князь Тайвин повісив обох на брамі, а заразом і одного лучника князя Лидена. Вис казав, що саме той лучник і почав сварку, бо дражнив компанійців Беріком Дондаріоном. Коли шибеники скінчили смикатися, Варго Хап та пан Гарис обійнялися, поцілувалися і присягнулися у вічній любові на очах князя Тайвина. Ар’я мовчки веселилася з того, як Варго Хап фафрав, шепеляв і бризкав слиною, коли говорив, та мала досить розуму, щоб не сміятися вголос.