Слава ЗСУ!

Кровоблазні не засиділися у Гаренголі надто довго. Та перш ніж вони знову поїхали, Ар’я почула, як один каже, що військо північан під проводом Руза Болтона стало на рубіновому броді через Тризуб.

— Якщо він перейде брід, то князь Тайвин знову поб’є його впень, як на Зеленозубі, — сказав якийсь ланістерівський лучник, але приятелі затюкали небораку.

— Болтон не рушить з місця, доки Молодий Вовк не підійде з Водоплину! А з ним — північні дикуни та їхні вовки.

Ар’я не знала, що її брат так близько. Водоплин стояв звідти значно ближче за Зимосіч, хоча вона й не знала, куди саме від Гаренголу треба йти. «Але ж я могла б дізнатися. Напевне б змогла. Аби ж тільки вибратися звідси.» Уявивши, що вона колись зможе знову побачити обличчя Робба, Ар’я вкусила губу, щоб не зарюмсати. «А ще хочу побачити Джона, і Брана, і Рікона, і мамцю. Навіть Сансу… Я її поцілую і благатиму пробачити, як справжня шляхетна панна. Їй таке сподобається.»

З балачок у дворі вона дізналася, що у верхніх покоях Жах-Башти мешкають три з половиною десятки бранців, захоплених у якійсь битві на Зеленозубі. Більшості дозволили вільно пересуватися замком у обмін на лицарську обітницю не тікати.

«Вони дали слово, що не тікатимуть самі», мовила до себе Ар’я, «але ж не обіцяли, що не допомагатимуть втекти мені.»

Бранці їли за окремим столом у Палаті Ста Коминів; їх часто бачили у дворі тут і там. Четверо братів, які були серед них, разом щодня вправлялися у вояцькій науці — билися палицями та дерев’яними щитами у Дворі Каменеплину. Троє з них були Фреї на Переїзді, а четвертий — їхній брат-байстрюк. Та вони сиділи в полоні недовго — одного ранку ще двоє їхніх братів приїхали зі скринею золота під прапором миру і викупили родичів у лицарів, які їх полонили. Усі шестеро Фреїв поїхали геть разом.

Але північан ніхто не викуповував. Один товстий панок часто заглядав на кухню, казав їй Мантулик: усе шукав, чого б попоїсти. Вуса він мав такі кущаві, що геть вкривали йому рота; кирею скріплювала застібка у подобі тризуба зі срібла та сафірів. Цей належав самому князеві Тайвину. А от суворий бородатий молодик у чорному корзні з білими сонцями, що полюбляв міряти стіни кроками на самоті, дістався якомусь заплотному лицареві — той сподівався з нього неабияк забагатіти. Санса напевне б знала, хто це такий, а заразом упізнала б і товстуна. Та Ар’я не надто цікавилася титулами і гербами. Коли септа Мордана заводила звичної пісні про історію того чи іншого дому, Ар’я або поринала у дрімотні мрії, або ніяк не могла дочекатися кінця уроку.

Втім, князя Кервина вона таки згадала. Його маєтності лежали неподалік від Зимосічі, й він з сином Клеєм нерідко наїжджав до них у гості. Та доля не зглянулася на Ар’ю. Саме Кервина ніколи не бачили у замку: він лежав у баштовій опочивальні, видужуючи від поранення. Багато днів Ар’я намагалася щось придумати, аби пробратися до нього повз варту — адже якби він її впізнав, то лицарська честь і значковий обов’язок спонукали б його допомогти. Князь напевне мав золото, як усі вельможні пани; може б він навіть заплатив сердюкам князя Тайвина за те, щоб вони доправили її до Водоплину. Батько завжди казав, що сердюки зрадять кого завгодно, аби їм досить заплатили.

Одного ранку вона побачила трьох жінок у сірих рясах з каптурами. Сестри-мовчальниці саме перекладали на воза мертве тіло. Мерця зашили у корзно з кращого шовку, прикрашеного знаком з бойовою сокирою. Коли Ар’я спитала, хто він, один з вартових відповів, що то помер князь Кервин. З відчаю Ар’ю аж занудило. «Та все одно б він мені не допоміг», втішала вона себе, поки сестри виводили воза з брами. «Дурна ти миша. Він навіть собі самому не зміг дати ради.»

Після того лишалося тільки терти підлогу, бігати з дорученнями та слухати коло дверей. Казали, що князь Тайвин скоро вирушить на Водоплин, а може, на південь до Вирію — адже такого б ніхто не чекав. Та ні, він мусить захищати Король-Берег, адже Станіс страшніший за всіх бунтівників. Він вже надіслав Грегора Клегана та Варго Хапа, щоб ті знищили Руза Болтона і прибрали кинджал з ланістерівської спини. Ні, він вислав круків до Соколиного Гнізда, бо хоче одружитися з Лізою Арин і забрати собі Долину. А ще він купив сто пудів срібла, щоб скувати чарівних мечів і повбивати старківських варгів-перевертнів. А до того ж князь пише пані Старк, пропонуючи їй мир, і скоро Крулеріза звільнять.

Дійсно, круки шугали туди-сюди щодня, але сам князь Тайвин сидів трохи не весь час за зачиненими дверима і радився. Ар’ї траплялося побіжно бачити його, але й то здалеку: одного разу він ходив мурами разом з трьома маестрами та бранцем-товстуном з рясними вусами, ще якось виїжджав зі своїм панством до таборів, та найчастіше стояв під аркою накривної галереї й дивився, як вояки вправляються зі зброєю у дворі внизу. Обидві руки він тримав міцно переплетеними на золотій маківці меча-півторака в себе при боці. Люди казали, що князь Тайвин понад усе в світі любить золото; один зброєносець жартував, що він і сере золотом. Голова дому Ланістер для старого виглядав ще нівроку дужим, мав цупкі золоті баки та лису голову. Обличчя його виказувало щось таке, що нагадало Ар’ї батька, хоча схожі вони нічим не були. «Мабуть, то обличчя князя, ото й усе», сказала вона собі, пригадавши, як паніматка наказала панові батьку вдягти обличчя князя, піти і хутко владнати якусь справу. Пан батько тоді весело посміявся з тих слів. Але годі було уявити, щоб князь Тайвин міг колись сміятися бодай із чогось.