Слава ЗСУ!

— Той, який служить своєму королю, Бісе. — Пан Борос підняв меча, пан Мерин ступив наперед, і його меч теж шурхнув з піхов.

— Обережніше з тими штуковинами, — попередив карликів сердюк. — Бо ще зіпсуєте білі платтячка червоною юшкою.

— Дайте дівчині чимось прикритися, — наказав Біс. Сандор Клеган стяг з плечей своє корзно і кинув на неї. Санса притиснула корзно до грудей, глибоко уп’явшись пальцями у білу вовну. Грубе полотно дряпало шкіру, але жоден оксамит ніколи не був їй миліший.

— Ця дівчина має стати твоєю королевою, — нагадав Біс королю Джофрі. — Чи ти зовсім зневажаєш її честь?

— Я її караю.

— За який такий злочин? Вона не билася у битві свого брата.

— В неї в жилах — вовча кров!

— А у тебе в голові — курячі мізки.

— Не смійте так зі мною балакати! Король може робити усе, що йому заманеться!

— Все, що йому заманеться, робив Аерис Таргарієн. Тобі матінка не розповідала, яка його спіткала доля?

Пан Борос Блаунт гнівно пирхнув.

— Ніхто не сміє погрожувати його милості у присутності Королегвардії!

Тиріон Ланістер підняв брову.

— А я не погрожую королю, пане лицарю — я повчаю свого небожа. Броне, Тімете, коли пан Борос знову розтулить рота, заріжте його.

Карлик посміхнувся.

— Оце була погроза, пане лицарю. Бачите різницю?

Пан Борос побуряковів.

— Королева про все дізнається!

— Аякже, неодмінно дізнається. А чого чекати? Джофрі, давай-но запросимо твою матінку сюди просто зараз!

Король зашарівся.

— Втратили мову, ваша милосте? — вів далі його дядько. — Це добре. Вчіться більше слухати вухами, ніж базікати язиком, інакше правління ваше буде коротше за мій зріст. Жорстоким свавіллям не завойовують любові своїх підданих… а надто своєї королеви.

— Краще хай бояться, ніж люблять. Так матінка кажуть. — Джофрі вказав на Сансу. — Ось вона мене боїться.

Біс зітхнув.

— Еге ж, я бачу. Яка жалість, що ані Станіс, ані Ренлі не є дванадцятирічними дівчатками. Броне, Тімете, приведіть її до мене.

Санса рухалася, наче уві сні. Вона гадала, що люди Біса поведуть її назад до опочивальні у Маегоровому Острозі, але натомість її доправили до Башти Правиці. Сюди вона не ступала ногою, відколи батько втратив владу; на сходах башти вона відчула запаморочення і трохи не зомліла.

Нею заволоділи дівчата-служниці, зашепотіли на вухо якісь дурниці, втішаючи її, аби спинити тремтіння. Одна зняла рештки сукні та спіднього, інша — скупала та відмила липкий сік з обличчя та волосся. Поки Сансу терли милом та поливали голову водою, вона бачила перед собою самі лише обличчя з замкового двору. «Лицарі присягаються захищати слабких, боронити жінок від лиха, боротися за правду, але жоден нічого цього не зробив.» Самий лише пан Донтос намагався якось допомогти, але ж він уже навіть не лицар… так само, як Біс, як Хорт… Хорт взагалі ненавидить лицарів… «Я їх теж ненавиджу», подумала Санса. «Ніхто з них не є правдивим лицарем. Жоден.»

Після купелі до неї прийшов огрядний рудоголовий маестер Френкен, щоб оглянути синці. Він попрохав її лягти на ліжко обличчям униз, намазав якоїсь лікувальної масті на страшні червоні рубці, що вкрили її стегна ззаду, і змішав трунок з сон-вином, до якого додав меду, щоб легше пилося.

— Поспи трохи, дитино. Коли прокинешся, все це видасться тобі лише поганим сном.

«Нізащо, дурна ти голова», подумала Санса, та сон-вино все ж випила і заснула.

Коли вона прокинулася, було вже темно, і вона не відразу добрала, де знаходиться. Помешкання здалося їй одразу і чужим, і дивно знайомим. Підвівшись, вона відчула у ногах напад різкого болю, від якого повернулися усі спогади. На очі навернулися сльози. Хтось поклав коло ліжка халат; Санса вдягла його і прочинила двері. Ззовні стояла сувора лицем жіночка, брунатна, мов вичинена шкура, з трьома намистами навколо жилавої шиї: срібним, золотим і з людських вух.

— Куди це мала зібралася? — спитала жінка, спираючись на високого списа.

— До божегаю. — Вона мусила знайти пана Донтоса і вблагати його забрати її додому, поки не пізно.

— Півпан сказав, тобі нікуди ходити не можна, — відповіла жінка. — Молися тут, боги почують.

Санса покірно опустила очі та повернулася до помешкання. Раптом вона зрозуміла, чому воно здалося їй знайомим. «Мене замкнули у старій Ар’їній опочивальні, з того часу, коли пан батько ще був Правицею Короля. Усі її речі прибрали, меблі переставили, але ж кімната й досі та сама…»

Минуло трохи часу. Служниця принесла таріль сиру, хліба та оливок, глек холодної води.

— Прибери, — наказала Санса, та дівчина лишила їжу на столі.