Слава ЗСУ!

Але Томен вдарив острогами конячку і прожогом ринув через двір, волаючи з радощів. Один з дикунів, вайлуватий здоровань з обличчям, геть укритим кошлатими вусами та бородою, згріб малого з сідла у повному озброєнні та поставив на землю просто перед дядьком. Відчайдушний Томенів сміх забринів двором, відлунюючи стінами, поки Тиріон обіймав небожа і ляпав йому по панцирі. Санса здригнулася, усвідомивши, що ті двоє — одного зросту. Слідом за братом набігла Мирцела, яку карлик схопив за стан і закружляв навколо себе з радісним вереском.

Коли він нарешті поставив її на землю, то легенько поцілував у чоло і зашкутильгав двором до Джофрі. За ним рушив його супровід з двох вояків: чорнявого чорноокого сердюка, що рухався так, наче підкрадався кіт, і кощавого молодика з порожньою очницею замість одного ока. Томен і Мирцела поспішали слідом.

Карлик став на одне коліно перед королем.

— Ваша милість.

— Ти ба! — відповів Джофрі. — Це ви.

— Правду кажеш, я, — погодився Біс, — але як твій дядько, ще й старший за тебе у родині, я сподівався на чемніше вітання.

— Казали, що вас вбили, — мовив Хорт.

Маленький чоловічок блимнув очима на великого. Одне око в нього було зелене, інше чорне, і обидва — дуже холодні.

— Я розмовляю з королем, а не з його цуциком.

— Яка я рада, що ви живі! — втрутилася принцеса Мирцела.

— Я поділяю твою радість, люба дитино. — Тиріон обернувся до Санси. — Ласкава панно, співчуваю вашим втратам. Воістину, які жорстокі бувають боги.

Санса не змогла знайти слів у відповідь. Чого б це він співчував її втратам? Чи він глузує з неї? Жорстокими виявилися зовсім не боги, а Джофрі.

— Про твою втрату я теж шкодую, Джофріку, — мовив карлик.

— Яку ще втрату?

— Твого ясновельможного батька. Пам’ятаєш, був такий собі дебелий лютий дядько з чорною бородою? Та спробуй же згадати! Він ще на троні сидів якраз перед тобою.

— А, він. Так, дуже прикро. Його вбив вепр.

— Так «люди кажуть», ваша милосте?

Джофрі спохмурнів. Санса відчула потребу докинути слово й від себе. Як там казала септа Мордана? «Обладунок шляхетної панни — її чемність», ось як. Отже вона вдягла свій обладунок і проказала:

— Я шкодую, пане мій, про те, що моя вельможна матінка захопили вас у полон.

— Про це вже шкодує чимало людей, — відповів Тиріон, — а я подбаю, щоб вони пошкодували ще гіркіше. Та все ж дякую за красні слова. Джофрі, де я можу знайти твою матір?

— Вони радяться, — відповів король. — Ваш брат Хайме надто вже призвичаївся програвати битви.

Він кинув на Сансу сердитий погляд, наче то вона була винувата.

— Його схопили Старки, ми втратили Водоплин, а тепер її дурнуватий брат ще й величає себе королем.

Карлик лукаво всміхнувся.

— В наші часи багато дурнів величають себе королями.

Джоф не знав, як це розуміти, тому дивився підозріливо і спантеличено.

— Так, так… Гаразд. Я радий, що вас не вбили, пане дядьку. Чи не привезли ви мені подарунка на іменини?

— Привіз. Свою розумну голову.

— Краще б голову Робба Старка, — відповів Джоф, кинувши підступний погляд у бік Санси. — Томене, Мирцело, ходімо.

Сандор Клеган затримався на мить.

— Ти б краще слідкував за язиком, курдупелю, — попередив він, а тоді закрокував за своїм паном.

Санса лишилася сама з карликом та його потворами і спробувала придумати, що б такого ще сказати.

— Бачу, вам поранено руку, — нарешті спромоглася вона.

— Один з ваших північан поцілив мене телепнем у битві на Зеленозубі. Аби уникнути смерті, я впав з коня. — Щойно Біс роздивився її обличчя, як його вишкір змінився м’якшою усмішкою. — Ви такі пригнічені, панно, бо сумуєте за батьком?

— Мій батько був зрадником, — негайно відказала Санса. О так, належні відповіді вона засвоїла швидко. — Брат і пані мати — теж зрадники. А я вірна моєму любому нареченому Джофрі.

— Та напевне ж. Вірна, як сарна, оточена вовками.

— Левами, — прошепотіла вона, не подумавши. А тоді озирнулася злякано, та поблизу ніхто не міг чути.

Ланістер потягнувся, узяв її за руку і підбадьорливо стиснув.

— Я зовсім невеличкий лев, дитино, і обіцяю не мордувати тебе. — Він вклонився і продовжив. — Але зараз мушу просити вибачення. Маю нагальні справи до королеви та ради.

Санса дивилася, як він крокує геть, важко розгойдуючись на кожному кроці, наче потвора з химерного вертепу. «Він розмовляє шляхетніше за Джофрі», подумала вона, «але ж королева теж розмовляла шляхетно». Все одно він — Ланістер. Як його брат, Джофрів дядько. А тому не друг їй. Колись вона кохала принца Джофрі усім серцем, довіряла його матері, захоплювалася нею як справжньою королевою. За любов і довіру їй відплатили головою батька. І Санса вирішила, що ніколи більше не зробить такої помилки.