Слава ЗСУ!

— От Дим — він саме такий. Простий чолов’яга для непростої роботи. Робить, що йому кажуть, а потім — ані пари з вуст.

Він врізав собі шмат сиру.

— Чудовий сир. Гостренький. Як на мій смак, немає нічого кращого за добрий гострий ніж та добрий гострий сир.

Тиріон здвигнув плечима.

— Смакуйте, поки можете. Річковий край палає, у Вирії сидить король Ренлі. Скоро й гарного сиру в місті не знайдемо. То хто ж послав вас по хвойдину байстрючку?

Князь Янос кинув на Тиріона сторожкий погляд, а тоді зареготав і тицьнув на нього шматком сиру в руці.

— А ви хитрун, Тиріоне! Думали мене круг пальця обвести? Е ні, трохи вина і сиру не досить, аби Янос Слинт вибовкав більше, ніж мусить. Тут мені є чим пишатися. Ніколи не питаю зайвого, а потім ніколи не патякаю зайвого — ось такий вже я.

— Так само, як і Дим.

— Точно так само. Поставте його своїм тисяцьким, коли я поїду до Гаренголу — не пошкодуєте.

Тиріон відламав шматочок сиру. Той справді був гострий, з винними жилками, виняткового смаку та якості.

— Кого б не затвердив король на посаді, його чекає нелегка доля. Ваш обладунок — то тяжка ноша, скажу я вам. Князь Мормонт має ту ж саму халепу.

На обличчі князя Слинта з’явився подив.

— На їхньому столі начебто ж княгиня сидить. Ота Мормонтиха, яка бере собі ведмедів за коханців. Хіба ні?

— Я казав про її брата — Джеора Мормонта, князя-воєводу Нічної Варти. Якось я гостював у нього на Стіні. Він розповів мені, яку має тяжку турботу — знайти доброго вояка собі у наступники. На Стіну в наші дні їде небагато добрих вояків. — Тиріон вишкірився. — Гадаю, він спав би краще, якби мав у Варті такого, як ви. Або ж відважного Аллара Дима.

Князь Янос аж заревів з реготу.

— Оце вже навряд!

— Людина собі гадає, — зазначив Тиріон, — але доля на всяке звертає. Взяти хоча б Едарда Старка, пане мій добрий. Хіба він колись думав, що скінчить життя на сходах Септу Баелора?

— Та, вважайте, ніхто не думав, — погодився князь Янос, гигикнувши.

Тиріон теж дозволив собі смішок.

— Шкода, що мене там не було. Кажуть, навіть Вариса застигли зненацька.

Князь Янос зареготав так страшно, що аж черево затрусилося.

— Навіть Павука! — вигукнув він. — А ще кажуть, він усе знає! Бачте — виходить, не все!

— Як же так сталося? — Тиріон уперше підпустив у голос трохи холодку. — Він начебто переконав сестру пробачити Старка за умови, що той вдягне чорне.

— Га? — перепитав Янос Слинт, непевно кліпнувши очима на Тиріона.

— Мою сестру Серсею, — повторив Тиріон дещо суворіше, аби йолоп не плутався, про кого йдеться. — Королеву-намісницю.

— А, так. — Слинт знову хильнув вина. — Щодо того, то… король наказав, мосьпане. Сам король, не аби хто.

— Королю тринадцять років, — нагадав йому Тиріон.

— То й що? Однак він король. — Слинт насупив чоло, підборіддя в нього затремтіло. — Повелитель Семицарства, усіх семи його королівств.

— Одного чи двох, принаймні, — погодився Тиріон з кислою посмішкою. — А чи можу я глянути на вашого списа?

— Списа? — Князь Янос блимнув, не тямлячи, про що мова.

Тиріон вказав рукою.

— На ту застібку, що в вас на накидці.

Князь Янос завагався, але відчепив прикрасу і віддав її Тиріонові.

— Наші золотої справи майстри у Ланіспорті роблять кращі, — зазначив той. — Оця червона полива — то, насмілюся сказати, трохи занадто. А скажіть-но мені, добрий пане, чи ви тоді самі увігнали списа комусь у спину, а чи тільки віддали наказ?

— Я віддав наказ, і віддав би його знову. Князь Старк був зрадник престолу. — Лиса пляма посеред Слинтової голови зачервонілася, мов буряк, а накидка ковзнула з плечей на підлогу. — Він намагався мене підкупити.

— Не уявляючи, що ви вже давно запродалися іншому.

Слинт брязнув келихом по столі.

— Ви що, вина перепили?! Якщо ви гадаєте, що я тут сидітиму і слухатиму образи моєї честі…

— Якої ще вашої честі? Звідки б це вона раптом узялася? Щоправда, мушу визнати, ваша оборудка була вигідніша, ніж в пана Джаселина. Княжий титул і замок за спис у спину. І навіть самому тримати списа не довелося.

Тиріон жбурнув золоту застібку назад Слинтові. Вона відскочила в нього від грудей і заторохтіла на підлозі, бо той саме підвівся з місця.

— Щось мені вже не до смаку наша розмова, пане… Бісе. Я є князем Гаренголу і радником у королівській малій раді! Хто ви такий, щоб кидати мені докори в обличчя?!

Тиріон звісив голову набік.

— Гадаю, ви добре знаєте, хто я такий. Скільки ви, приміром, маєте синів?

— Яке тобі діло до моїх синів, курдупелю?