Слава ЗСУ!

— У цьому підлому й зрадливому світі я не певний геть нічого, пане мій. Та принаймні Чатая не має причин любити королеву і знає, що саме вам їй слід дякувати за позбавлення від Аллара Дима. То ходімо?

І він вирушив проходом геть.

«Навіть ходу собі змінив», помітив Тиріон. А замість лаванди від Вариса тхнуло кислим вином та часником.

— Мені до вподоби ваше нове вбрання, — мовив Тиріон, крокуючи слідом.

— Моя служба не дозволяє виїжджати вулицями у шовках посеред пишного загону лицарів. Тому, залишаючи замок, я вдягаю щось доречніше, і мені вдається прожити довше, аби служити вам.

— Шкіра вам до лиця. Вдягніть оце на наступне засідання ради.

— Ваша сестра цього не схвалить, пане мій.

— Моя сестра напудить під себе. — Він посміхнувся у темряві. — Не бачу жодних ознак, що за мною скрадаються її шпигуни.

— Мені приємно це чути, ласкавий пане. Деякі з наймитів вашої сестри одночасно служать мені, про що їй невідомо. А мені нестерпна сама думка, що вони б опустилися до того, аби дати себе помітити.

— А мені радше нестерпно думати, що я даремно пролазив крізь ту шафу і терпів пекельні муки невтамованої хіті.

— О ні, далеко не даремно, — запевнив Варис. — Вони знають, що ви тут. Чи насмілиться хтось увійти до закладу Чатаї під виглядом відвідувача — цього я не скажу, але незмінно вважаю за краще перепильнувати, ніж недопильнувати.

— Як це так вийшло, що в бурдеї є таємний вхід?

— Хід прокопали для іншого Правиці Короля, чия честь не дозволяла йому заходити до подібного закладу відкрито. Чатая ревно берегла таємницю існування цього шляху.

— І все ж ви про нього дізналися.

— Маленькі пташечки літають багатьма темними ходами. Обережно, тут круті сходинки.

Вони вилізли з-під ляди у якійсь стайні, а до того пройшли приблизно зо три квартали під пагорбом Раеніс. Коли Тиріон ляпнув дверима, зачиняючи їх, у загородці заїржав кінь. Варис роздмухав свічку і поставив її на брус-перечку, а Тиріон роздивився навколо. В загородах стояв один мул і троє коней. Він прошкутильгав до зозулястого мерина і глянув йому в зуби.

— Старий, — мовив Тиріон, — ще й вітер, мабуть, пускає.

— Ви б не обрали такого для битви, то правда, — відповів Варис, — але він довезе куди треба і не приверне зайвої уваги. Так само, як інші. А тутешні стайнярі — вони чують та бачать лише тварин.

Євнух зняв з кілочка кобеняка з каптуром — грубо витканого, вицвілого на сонці, подекуди протертого, але зручного крою.

— З вашого дозволу.

Коли він накинув одежину Тиріонові на плечі, той загорнувся в неї з голови до п’ят, а каптура зміг насунути так, щоб геть сховати обличчя у тіні.

— Люди бачать те, що очікують побачити, — мовив Варис, поки Тиріон звикав до кобеняка. — Карлики зустрічаються на вулицях рідше, ніж діти, ось вони і побачать дитину. Дитину в старому батьковому сіряку, на батьківському коні, що їде в якихось батьківських справах. Але все ж краще вам їздити вночі.

— Так і чинитиму… наступного разу. Але зараз Шая чекає на мене.

Він влаштував її у маєтку, оточеному добрячим муром, в дальньому північно-східному кутку Король-Берега, недалеко від моря, та не смів їздити до неї, боячись шпигунів.

— Якого коня візьмете?

Тиріон знизав плечима.

— Та хоча б оцього.

— Я його вам засідлаю. — Варис узяв повід та сідло з кілочка.

Тиріон обсмикнув важкого кобеняка і закрокував нетерпляче туди-сюди.

— А ви тим часом прогавили таку цікаву раду. Станіс взяв і коронував себе, уявляєте?

— Мені про те відомо.

— А брата мого з сестрою звинуватив у кровозмісі. Цікаво, як це йому спало на думку?

— Може, погортав одну книжку і глянув на колір волосся одного байстрюка, як це зробив Нед Старк, а перед ним — Джон Арин. Або хтось йому на вухо нашепотів.

Замість свого звичного хихотіння євнух засміявся глибшим, горловим сміхом.

— Часом не хтось на зразок вас?

— Ви підозрюєте мене? Ні, то був не я.

— А якби підозрював, ви б визнали вину?

— Певно, що ні. Але навіщо б я розголошував таємницю, яку так довго беріг від усіх? Одна річ — дурити короля, а інша — ховатися від цвіркунів у очереті на підлозі та маленьких пташок у димарі. Ще й байстрюки — онде вони усі, дивись, хто має очі.

— Робертові байстрюки? А до чого тут вони?

— Він став батьком восьми дітям, скільки я знаю, — мовив Варис, борюкаючись з сідлом. — Матері їхні мали волосся з міді та меду, каштану та вершків, а діти усі виходили чорні, мов круки… й так само прокляті долею. Тому коли в вашої сестри між ніг вискочили Джофрі, Мирцела і Томен — усі золотенькі, як сонечко — правду уздріти виявилося неважко.