Слава ЗСУ!

- А що, Чісті, добре?

Той хутенько встав і одказав:

- Добре, мій пане, а вже чи дуже - того не скажу, хіба самі попробуєте.

А мессерові Джері - чи то од спекоти великої, чи од утоми, чи од того, що бачив, як ласував пекар, - захотілося й собі вином душу обавити. От і каже він, осміхаючись, до тих посланців: [356] - А що, панове, чи не покуштувати нам вина у сього доброго чоловіка? Сподіваюсь, що каятись нам не доведеться.

Та й уступив із ними разом у пекарів двір. Чісті велів винести з пекарні добру лавку й посадив гостей, а як челядники хотіли сполоснути келихи, він сказав:

- Е, ні, хлопці, ідіть собі, я сам усе зроблю, бо добре знаю не лише пекарське, а й шинкарське діло; і не думайте, що вам тої смакоти припаде хоч крапля.

Сеє сказавши, виполоскав сам чотири новісінькі келихи, велів принести ще один дзбанок доброго вина й почав щиро частувати мессера Джері та його товаришів. Ті давно вже не пили такого добірного вина і вельми той трунок похваляли; щоранку після того заходили вони до пекаря в гостину.

Коли посланці скінчили всі свої справи й почали лаштуватися в дорогу, мессер Джері спорядив розкішну учту, на яку запросив кількох визначних флорентинських громадян і між ними пекаря Чісті, та той ніяким світом не хотів іти. Тоді мессер Джері послав одного свого слугу до пекаря по вино - нехай дасть пляшку, щоб до першої страви стало кожному гостеві на півчари. Слуга, мабуть розсерджений тим, що ні разу того вина не скуштував, узяв із собою велику сулію. Як побачив її Чісті, то сказав:

- Синку, мессер Джері послав тебе не до мене.

Слуга запевняв неодноразово, що пан прслав його саме сюди, але пекар уперто провадив своє; слуга повернувся і розповів про те панові.

- Іди знов до пекаря, - сказав йому мессер Джері, - і скажи, що я послав тебе таки до нього, як же він ізнов так тобі одповість, то спитай у нього - до кого ж я тебе послав.

Прийшовши знов до пекаря, слуга сказав:

- Чісті, мессер Джері справді послав мене до тебе.

- Ні, синку, таки не до мене, - одказав ізнов Чісті.

- А до кого ж? - спитав тоді слуга.

- До річки, - одповів Чісті.

Коли слуга розповів про те панові, мессер Джері здогадався, в чому річ, і сказав слузі:

- Ану покажи мені, з якою пляшкою ти туди ходив? Побачивши велику сулію, мессер Джері промовив:

- Правду каже Чісті!

Тоді вилаяв добре слугу і велів узяти якусь пристойнішу посудину. Як побачив пекар уже меншу сулійку, то сказав:

- Оттепер я бачу, що пан посилає тебе до мене. Чом же й не налити, наллю! [357]

Того ж самого дня пекар налив ціле барильце того доброго вина й велів однести його потиху до мессера Джері, а потім і сам пішов до нього в дім.

- Пане, - сказав, - я б не хотів, щоб ви подумали, ніби та велика сулія налякала мене вранці, та здалось мені, що ви забули про те, що я вам показував раніше невеличкими дзбанками: се вино не для слуг. От я й вирішив вам про те нагадати. Та, не хочучи більше бути коло свого вина сторожем, я послав вам його все до щирця - робіть із ним, що самі здорові знаєте.

Мессер Джері з уподобою прийняв од Чісті той дарунок і оддав за нього належну дяку, і відтоді велико шанував пекаря і мав його за свого приятеля.

ОПОВІДКА ТРЕТЯ

Монна Нонна де Пульчі влучною відповіддю обриває не надто пристойні жарти флорентійського єпископа

Як докінчала Пампінея свою історію і всі похвалили дотепну відповідь Чісті та його щедрість, королева веліла оповідати далі Лауретті; та веселенько почала:

- Любії мої подруги! Спочатку Пампінея, а тепер Філо-мена дуже добре сказали про те, що ми не вміємо як слід орудувати красним словом, і я не буду більше до сеї справи повертатись; скажу тільки, що дотепи повинні кусати слухачів скорше по-овечи, аніж по-собачи, бо коли слово кусає, як собака, то вже не дотеп, а грубощі. Слова ж мадонни Оретти та пекаря Чісті були по-справжньому дотепними. Правда, коли тебе дошкулять кусючим словом, тоді не гріх буде на відповідь і огризнутись - тож завжди слід на те вважати, де, коли і з ким жартується. Колись один ваш достойник церковний на те не зважив і добру дістав одсіч на своє колюче слово, - ось слухайте, як се було.

Коли флорентійським єпископом був мессер Антоніо д'Орсо, прелат достойний і розумний, прибув до Флоренції один каталонський шляхтич на ймення Дієго де ла Рата, маршалок короля Роберта. Був він із себе дуже гарний і вданий на зальоти, то й закохався якось в одну вродливу даму з нашого-таки міста, що доводилась небогою братові того єпископа. Дізнавшись, що муж тої дами, незважаючи на свій шляхетний рід, був чоловіком скнарим і нікчемним, він [358] домовився з ним, що дасть йому п'ятсот золотих флоринів, як той дозволить йому переночувати з жінкою; велівши позолотити срібняки такого самого розміру, що ходили тоді по людях, він переспав із дамою, хоч вона того й не хотіла, і оддав ті монети мужеві. Згодом та справа вийшла на яв і всі глузували з обдуреного нікчемника, а єпископ, як чоловік розумний, вдавав, що нічого того не знає.