Слава ЗСУ!

- Ясна панно, ти вшанувала мене сьогодні вінцем, і я мушу оддячитись, надавши тобі честь співати пісню. Заспівай же нам котроїсь, що тобі до мислі.

На се Еліза одповіла, що з дорогою душею, і почала співати ніжним голосом:

Любов, коли я вирвуся з неволі

Жорстокої твоєї,

Довіку я не знатиму недолі.

Я дівчинкою вийшла молодою

Навстріч тобі не для війни, для миру;

Довірливо усю я склала зброю,

Впевняючись на нашу дружбу щиру.

А ти напала, зрадивши довіру,

І, стомлена борнею

І зранена, уже лежу я долі.

І ти мене в кайдани закувала, Не зглянулась на сльози і докори, І віддала, як бранку, на поталу Тому, хто народивсь мені на горе; А в нього серце горде і суворе, Обковане бронею, - Ніщо йому мої жалі і болі. [381]

Мене не хоче слухати упертий -

Даремна мова, марні всі благання...

Несила жити і незмога вмерти,

Щодень, щомить ростуть мої страждання.

Вволи ж, любов, одно моє бажання:

Нас сіттю однією

Із ним оплутай - у твоїй се волі.

А як сього не хочеш ти вчинити, То розв'яжи хоч вузлики надії: Утихне, може, біль несамовитий, І знов я світу білому зрадію, І знов на вроду я похорошію, - Троянди і лілеї У мене знов лишатимуть на чолі.

Коли, жалібненько зітхнувши, Еліза доспівала свою кан-цону, всі дивувались непомалу її словам, та ніхто не здогадався, до кого в ній пилося. Король же, що був у доброму гуморі, покликав Тіндара і сказав йому грати на козиці. Під ту музику товариство станцювало ще чимало танців. Та вже як звернуло з півночі, король велів усім іти спочивати.

Кінець шостому дню

ДЕНЬ СЬОМИЙ

Зачинається сьомий день, у який під проводом Діонея

говориться про штуки, які чи то з кохання, чи то для

власного рятунку витворяють тайно і явно жінки з своїми

чоловіками

Уже всі зорі зі сходового краю неба почезли, окрім тієї, що ми світовою зірницею називаємо (вона ще мерехтіла в білястому світлі), коли каштелян устав і рушив із чималим обозом у Дівочу Долину, щоб упорядкувати там усе згідно з наказом пана свого й повелителя. Не забарився встати й сам король - його пробудила челядь, що довго з в'ючаками вовтузилась, а вставши, позбуджав не гаючись усіх дам і кавалерів. Ледве сонячне проміння рожевим сяйвом загорялося, всі вже рушили в дорогу: ніколи ще, здавалось їм, солов'ї та інші птахи співочі так любо не щебетали, як того ранку. В супроводі їхнього тьохкання дійшли вони до Дівочої Долини, де їх радо привітали нові, ще дзвінкіші пташині хори.

Як обійшли вони долину і ще раз оглянули її, вона здалась їм іще кращою, ніж минулого дня, бо у вранішній свіжості краса та ще любіше пишалася. Розговівшись добрим вином та солодощами, товариство заходилося співати, ніби з птахами у співах змагаючись, і долина співала разом із ними, відлунюючи кожну їхню пісню, та й пернаті співуни не здавались, заливаючись навперейми милозвучним свистом.

Коли настав час обідати, поставлено столи під рясними лаврами та іншими розкішними деревами поблизу озера; по [383] наказу короля всі посідали і, споживаючи обід, дивилися, як під водою ходила риба цілими табунами; цікаве те видовище дало привід до багатьох балачок. Як трапеза скінчилася і столи з усім припасом поприбирали, товариство розвеселилось іще дужче і знову завело співи. В різних закутках затишної долини споряджені були постелені ліжка, - обачний каштелян велів обхилити їх французькими балдахінами та іншими заслонами; хто хотів, міг лягати на спочивок, а хто не хотів - розважався собі до любості, як було в них заведено.

Як же надійшла година для бесіди, всі вже повставали; король велів розіслати килими на траві коло озера, неподалік од того місця, де вони обідали. Коли всі посідали, король наказав Емілії оповідати першій. Та веселенько осміхнулась і почала.

ОПОВІДКА ПЕРША

Джанні Лоттерінгі чує вночі стук у двері і будить жінку; та

каже йому, що то мара; вони виголошують замову, і стук

припиняється

Любіше було б мені, ясновельможний пане, щоб ви веліли комусь іншому розпочати оповідання про такі цікаві речі, та вже коли на те ваша воля, щоб я подала заохоту іншим, зроблю се з дорогою душею. Отож, любії мої подруги, розкажу я вам про одну пригоду, з якої, може, буде вам усім пожиток, бо коли й ви такі лякливі, як я (найдужче боюсь привидів, хоч і не знаю - та і хто, крім Бога, знає? - що воно таке), то, вислухавши уважно мою оповідку, навчитеся доброї святої молитви, помічної од нечистої сили, і зможете прогнати нею всяку марюку, якби вона захотіла вас морочити.

Жив колись-то у Флоренції на вулиці святого Панкратія один сукновал на ймення Джанні Лоттерінгі, чоловік удатний до свого ремесла, а більше, бачиться, ні до чого - був, так би мовити, дурнуватий. Правда, часто настановляли його старшим над півчими в Новопречистенській церкві, щоб він збирав їх на співанки, або давали ще якусь таку посаду, чим він дуже пишався, та то було через те, що він був чоловік заможний і не раз пригощав добре чернецьку братію. За те, що вони видурювали в нього хто шкарпетки, хто каптура, а хто наплічника, ченці навчали його різних молитов, дарували йому псалтирку, простою мовою тлумачену, канти про [384] святого Олексія, плач святого Бернарда, акафіст великомучениці Матильді та інші марнички, які він велике цінував і пильно зберігав заради спасіння душі своєї.