Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Доглядач мотлоху

Ти все зрозумів, одразу все зрозумів, тільки панічно боявся визнати жахливе, але наявне та очевидне. Наприклад, що ти ніякий не бог, навіть не божок, навіть не бовван, і зовсім не демон. Що ти не хто інший, як нікчемний непотріб, залякана, закомплексована та напівпаралізована від страху істота, найкращим виходом для якої була б негайна та неклопітна смерть.

Олександр не ворушився. Він був мертвий – ти знав це майже напевно. І винуватцем його смерті був ти, мерзенний хробак. \"То де тачка? – либонь спитав озлоблений \"безіменний\". – Та он – за рогом стоїть! – простодушно відповів Олександр. – Ах за рогом! – справедливий гнів туманив свідомість \"безіменного\", він зробив непомітний знак спільнику, той добре знав, що робити. – То отримуй своє! – просичав ініціатор убивства й гострий ніж розпанахав печінку Олександра. Кілер дістав із кишені вбитого ключі й обоє подалися до автівки, буцімто, \"безіменого\", тоді як її справжній власник лежав і не подавав жодних ознак життя…

Задублі пальці не слухали й, тримаючи бінокль однією рукою, ти по черзі почав гріти долоні за пазухою. Нарешті до непорушного тіла підійшли. Спершу над ним схилилася якась жаліслива бабуся, потім підійшов чоловік. Цей одразу розпочав бурхливу діяльність: зателефонував кудись із мобільного, притримав бабуленцію, яка намірилася було щезнути, активно вимахував руками, щоб до вбитого не підходили сторонні. Сумнівів не лишалося. За п\'ять хвилин біля тіла з\'явилася міліція…

Не в силах більше стриміти в вікні, ти сповз у кімнату. Ти ніяк не міг розігнути закляклу спину. І цієї миті до архіву постукали. Ні, тільки не зараз – хто б це не був, він побачить у якому ти стані, неодмінно зв\'яже це з убивством, про яке знатиме скоро весь Термітник. Компетентні та відповідні органи з\'ясують, що незадовго до смерті вбитий розмовляв із тобою по телефону…

Ти мовчав, але невідомий за дверима певно знав, що архівіст у кімнаті. А може це вже \"вони\"? Скільки часу потрібно, аби з\'ясувати, де знаходиться останній абонент загиблого? Кілька хвилин? \"Він у Термітнику, орієнтовно – тринадцятий – п\'ятнадцятий поверх! – Інформатор повідомляє, що бачив чоловіка у відчиненому вікні чотирнадцятого, в самому кінці крила! – Він не відчиняє! – Ламайте двері!\" Ні, такої ганьби ти не винесеш. Ні. Ні…

– Ні! – вигукнув ти, бо стукіт у двері посилився.

– Він там, він нікуди не виходив! – Це вже була не уява, а цілком виразні голоси з-за дверей.

– Ні, ні, не відчиню – ні! Я не витримаю ганьби, я не витримаю суду! Не стукайте, бо я вистрибну в вікно!

Тривожні голоси, стукіт, умовляння відчинити. Знайомий осавул (чи бунчужний), Августа Чеславівна, Валечка. Навіть Валечка… Вони всі умовляли тебе відчинити. І стукали. І, що гучніше стукали, то більше тобою оволодівав жах… Так, нехай ти нікчема, нехай ти порожнеча, нехай ти хробак. Але що робити з триклятим інстинктом самозбереження?

Ти посунув до дверей важезний стелаж, підпер його іншим… І саме вчасно – вони почали вибивати двері.

– Ні! Ні! Я не винен, я не вбивав, я не винесу! Я…

З усіх сил ти вдержував стелаж плечем, підпирав і кричав, але сили були відверто нерівними. Коли двері остаточно затріщали, ти кинувся до вікна. Зробив те, що мав зробити ще тоді – зразу. Це ж так зручно.

Бунчужний (чи осавул) ухопив тебе за холошу штанів, коли ти протискувався назовні. Ще кілька хвилин ти несамовито борсався, геть відкинувши будь який натяк на інстинкт самозбереження, верещав і благав, аби тебе відпустили. Осавул (чи бунчужий) лаявся, нахвалявся набити морду, але не відпускав. Врешті вони таки втягли тебе в кімнату, неозорих обсягів молодиця в білому халаті брутально садонула в сідницю укол…

Попередня
-= 19 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!