Слава ЗСУ!

Друга пляма

Я мав на думці зробити оповідання «Убивство в Еббі Грейндж» останнім з серії про ті подвиги мого друга Шерлока Холмса, з якими я вважав за потрібне ознайомити публіку. Моє рішення зумовлювалось не браком матеріалу, оскільки в мене зберігаються записи про сотні проведених ним справ, ніде мною не згаданих, і не зменшенням цікавості моїх читачів до неповторної особистості й унікальних прийомів роботи цієї незвичайної людини. Справжня причина полягала в тій відразі, яку містер Холмс почав виявляти до публікації оповідань про його пригоди. Поки він не припиняв своїх професійних занять, звіти про його успіхи давали йому деяку практичну користь, але відтоді, як він остаточно покинув Лондон і присвятив себе вивченню й розведенню бджіл на вапнякових горбах графства Суссекс, популярність стала для нього ненависною, і він категорично зажадав, щоб ця його забаганка неухильно виконувалась. І тільки після того, як я нагадав йому про дану мною обіцянку обов’язково надрукувати оповідання «Друга пляма», коли для цього настане час, підкресливши, що було б тільки доречно завершити довгу низку моїх публікацій оповіданням про ту міжнародну справу — найважливішу з усіх, які його запрошували розслідувати,— тільки після цього мені нарешті пощастило одержати його згоду на те, щоб обачний, зважений звіт про той випадок кінець кінцем було надано публіці. Якщо під час розповіді деякі її деталі здадуться туманними, читач легко зрозуміє, що для моєї стриманості існують якнайповажніші причини.

Так-от, одного разу восени вранці,— рік і навіть десятиріччя нехай залишаться невідомими,— у стінах нашої скромної квартири на Бейкер-стріт з’явилось двоє відвідувачів, людей, відомих в усій Європі. Один з них, з орлиним поглядом, суворий, горбоносий і владний, був не хто інший, як знаменитий лорд Беллінджер, що двічі посідав пост прем’єр-міністра Великобританії. Другий, смаглявий, з чіткими рисами обличчя, елегантний і трохи менш ніж середнього віку, обдарований як красою тіла, так і всіма достойностями розуму, був високоповажний Трелоні Хоуп, пер, міністр у європейських справах і найбільш впливовий державний діяч. Вони сіли поряд на наш захаращений паперами диванчик, і з їхніх стомлених, стурбованих облич легко було здогадатись, що сюди їх привела невідкладна й дуже важлива справа. Тонкі, з лініями синіх вен руки прем’єр-міністра міцно стискали слонової кістки ручку парасольки, а його худе аскетичне обличчя поверталось то до Холмса, то до мене. Міністр у європейських справах нервово смикав себе за вуса й неспокійно перебирав брелоки на ланцюжку годинника.

— Як тільки я виявив пропажу, містере Холмсе, а це було сьогодні о восьмій годині ранку, то негайно ж повідомив про неї прем’єр-міністра. Це за його пропозицією ми обидва прийшли до вас.

— Ви повідомили поліцію?

— Ні, сер,— сказав прем'єр-міністр з властивими йому жвавістю й рішучістю, добре всіма знаними.— Ми цього не зробили, та й піти на таке для нас неможливо. Повідомити поліцію означає в кінцевому підсумку повідомити широку публіку. А цього ми особливо хочемо уникнути.

— Але чому, сер?

— Тому, що документ, про який іде мова, неймовірної, величезної ваги, його опублікування може дуже легко, майже напевно, призвести до негайних ускладнень в Європі. Не буде перебільшенням сказати, що від цього залежить бути війні чи миру. Якщо цей документ не вдасться знайти й повернути цілком таємно, то тоді його взагалі можна не розшукувати, оскільки люди, які ним заволоділи, переслідують, очевидно, одну-єдину мету — зробити так, щоб його зміст набрав широкого розголосу.

— Розумію. А тепер, містере Трелоні Хоуп, я буду вам вельми вдячний, якщо ви з усіма подробицями розповісте мені, за яких обставин зник ваш документ.

— Це можна зробити в кількох словах, містере Холмсе. Цей документ — лист від одного іноземного монарха — було одержано шість днів тому. Він настільки важливий, що я жодного разу не залишив його в своєму сейфі, а щовечора забирав додому на Уайтхол-Терас і тримав у спальні в замкнутій дипкур’єрській валізі для офіційних паперів. Він перебував там і вчора ввечері. В цьому я впевнений. Правду кажучи, я відчиняв валізу, коли одягався для обіду, й бачив документ усередині. Сьогодні вранці він зник. Дипкур’єрівська валіза стояла поряд із дзеркалом на моєму туалетному столику. Я сплю чутливо, моя дружина теж. Ми обоє ладні заприсягтися, що ніхто вночі в кімнату не заходив. А проте я повторюю, що папір зник.

— О котрій годині ви обідали?

— О пів на восьму.

— Ви довго не лягали спати?

— Моя дружина поїхала в театр. Я чекав її. Ми пішли в спальню о пів на дванадцяту.