Слава ЗСУ!

ворог імперії, але тепер бачу в тебе трикляту

зброю одного з клятвопорушників!

Приголомшений Ерагон не знав, що й сказати. Він думав, що Бром, мабуть, забрав зброю Морзана після їхньої битви в Джиліді.

— Старий ніколи не говорив, звідки в нього цей меч,— нарешті здобувся він на слово.— Я навіть гадки не мав, що він належав Морзанові.

— Ніколи не говорив? — з недовірою перепитав Мертаг. Не бачу жодної причини, чому він мусив це приховувати.

— Я теж,— погодився Ерагон.— Але в старого було чимало секретів.

Юнакові було трохи моторошно тримати меч, що належав людині, яка виказала вершників Галбаторіксу. «Скільки ж це вершників загинуло від нього свого часу,— з відразою думав юнак, зважуючи зброю в руці.— Не кажучи вже про драконів!» Утім, пильно зиркнувши на Мертага, він дуже рішуче сказав:

— Але я все одно носитиму його! У всякому

разі, Зарок буде в мене, доки я не матиму свого

власного меча!

Мертаг аж здригнувся, коли Ерагон назвав зброю на ім'я.

445

— Ну дивись, діло хазяйське,— знизав він пле

чима, повертаючись до приготування їжі.

Трохи попоївши, Ерагон відчув неабияке полегшення.

— Доведеться продати мого коня,— заклопотано сказав парубок, вишкрібаючи миску

— А чому не коня Брома? — здивувався Мертаг.

— Сніговія? — вигукнув Ерагон.— Нііі, Бромові б це не сподобалось. А оскільки він тепер... не з нами, то я все робитиму за нього.

— Якщо ти справді цього хочеш,— замислився Мертаг.— Я впевнений, що в якомусь селі чи містечку ми зможемо знайти для нього покупця.

— Ми? — перепитав юнак.

— Але ж сам ти не зможеш тут довго залишатись,— пояснив Мертаг.— Якщо разаки нишпорять десь поруч, то Бромова могила буде для них справжнім дороговказом. До того ж, твої ребра ще не загоїлись... Я знаю, що ти можеш захищатися за допомогою магії, але тобі потрібен супутник, який би допомагав у дорозі й під час бою. Тож дозволь мені супроводжувати тебе ще якийсь час. Але ти маєш знати: мене шукає імперія. І колись через це проллється кров.

Ерагон хотів був розреготатися, та натомість ледь не скрикнув від пронизливого болю в ребрах. Коли біль пройшов, він сказав:

— Нехай тебе шукає хоч ціла армія, мені

байдуже. А допомога мені й дійсно потрібна,

446

Зарока й те, як на неї зреагував Мертаг.— Тепер я розумію, чому Бром нічого не говорив про цей меч, передавши його мені. Якби я знав про його походження, то, мабуть, утік би при першійліпшій нагоді.

— Тобі краще позбутися Зарока,— обурено сказала Сапфіра.—Я знаю, що це грізна зброя, але краще вже мати звичайного меча, ніж ганьбити себе оцим м'ясницьким різаком Морзана.

— Може, й так,— неуважно відповів на те Ерагон.— Але куди ми тепер подамося? І як нам бути з Мертагом? Він пропонує їхати разом, хоч я не знаю, хто він такий. Можливо, нам слід звернутися до варденів? Але де ж їх шукати? Бром не казав мені про це жодного слова...

— Зате мені каЗав,— спокійно відгукнувся дракон.

— Чому знову ти, а не я? — обурився хлопець.

— Після того, як ми поїхали з Тейрма й на нас напали ургали, старий багато чого мені розповідав,— примирливо сказала Сапфіра.— Але деяких секретів я не зможу тобі розкрити, доки в цьому не буде потреби. Розумієш, Бром переймався твоєю долею, відчуваючи наближення власної смерті. І тому назвав ім'я Дормнада, одного добродія з Джиліда, який допоможе нам знайти варденів. До речі, Бром уважав тебе найдостойнішою в Алагезії людиною, яка справді гідна спадку вершників.

448

Ерагонові очі налилися слізьми. Це була найвища похвала, яку він будьколи чув від старого.

— Я буду гідний його світлого імені,— замислено прошепотів юнак.

— І це добре,— озвався дракон.

— Отже, ми рушаємо до Джиліда,— сказав підбадьорений Ерагон.— А як же Мертаг? Ти думаєш, йому варто їхати з нами?

— Ми перед ним у боргу, адже він урятував нам життя,— нагадала Сапфіра.— До того ж, він знає, що ми разом, тому не слід відпускати його самого, аби він не бовкнув десь зайвого.

Ерагон погодився, а потім розповів драконові про своє сновидіння.

— Мені не дає спокою те, що я бачив,— засмучено сказав парубок.— Я відчуваю, що та жінка з мого сну перебуває в смертельній небезпеці, але не знаю, як їй допомогти. Адже вона може бути де завгодно...

— А що тобі підказує серце? — спитала Сапфіра.

— Моє серце давно померло,— сумно пожартував Ерагон.— Утім, гадаю, нам варто шукати її десь на півночі, біля Джиліда. Якщо доля нам посміхнеться, ми знайдемо її в одному з тамтешніх містечок. Бо наступного разу я боюсь побачити уві сні вже не жінку, а її могилу. А я цього, мабуть, не переживу.