Слава ЗСУ!

За якусь мить вона почала завдавати ще болючіших ударів, і хлопцеві здалося, що йому кінець. Втрачаючи свідомість, він вигукнув закляття прадавньою мовою, намагаючись пояснити, що він —вершник і друг. Смертельні обійми не ослабли, але дівчина, схоже, була неабияк здивована, адже брехати мовою предків не міг ніхто. Зрештою, ельфійці ніколи було про це думати.

520

Так чи так, але трохи перегодом бар'єр довкола її свідомості поволі почав зникати, й дівчина нарешті дозволила Ерагонові проникнути у власний розум. Парубок вжахнувся. Він відчув тяжкі спогади минулих років, де історія ельфів тісно перепліталася з історією життя самої ельфійки.

«Як тебе звати?» — подумки озвалась вона до юнака.

«Ерагон,— сказав він.—А тебе?»

«Арія,— тихо відповіла ельфійка.— Скажи, я ще й досі в полоні імперії?»

«Ніні, ти вільна! повідомив бідоласі радісну новину Ерагон.— Я також опушився у в'язниці Джиліда, але втік і врятував тебе. А потім ми перетнули Хадарацьку пустелю і зараз перебуваємо вже біля Беорських гір. Ти була без пам'яті весь цей час, от я й наважився тебе потривожити...»

«Так це був Джилід... — відгукнулась дівчина.— Я відчувала, як хтось загоював мої рани, але думала, що мене готують до нових тортур... Розумієш, мене отруїли якимось рідкісним зіллям, котре називається Скісна Брах. Кожного ранку аби я не вмерла, мені силою вводили протиотруту Тому я вирішила заснути, але тепер... Прокинувшись, я просто помру».

«І скільки ж ти можеш спати, не прокидаючись»,— захвилювався Ерагон.

521

«Ще кілька тижнів,— відповіла ельфійка.— Але потім сон не зможе захистити мене від дії зілля. Якщо я не вип'ю протиотрути, то за пару днів помру».

«А де її можна взяти?»

«Тільки в двох місцях,— зітхнула бідолашна. У мене вдома або у варденів. Але до мого дому тебе не донесе навіть дракон...»

«А до варденів? — спитав юнак.— Ти покажеш нам дорогу?»

«Покажу,— відповіла вона твердо,— якщо заприсягнешся нікому цього не розказувати».

«Присягаюся»,—похмуро сказав хлопець, розуміючи, що така клятва, вимовлена на прадавній мові, важить більше, ніж смертний вирок. І враз у нього в голові зринув шлях до варденів: гори, долини, річки й озера, які треба було проминути...

«Розумію, це дуже далеко,— сказала Арія, коли видіння зникло.— Але не бійся довгого шляху. Коли дістанешся озера, в яке впадає річка Беартус, візьми камінець, постукай об скелю біля водоспаду й гукни: «Ай варден абр ду Шуртугалс гага ванта!». І тебе впустять. Але обов'язково перевірять, хто ти такий насправді, тому не бійся».

«А яка саме протиотрута тобі потрібна?» — спитав юнак.

«Нектар Тунівора,— відповіла ельфійка' слабким голосом.— Але зараз ти мусиш покинути мене, бо я втрачаю сили. Коли будеш на місці,

522

погукай мене — я маю переказати варденам щось важливе для їхнього народу. До зустрічі, вершнику Ерагоне! Моє життя у твоїх руках...»

Коли зв'язок з ельфійкою урвався й парубок повернувся до тями, він раптом помітив, як до нього схилились Сапфіра й Мертаг.

— З тобою все гаразд? — спитали вони схвильовано.— Ти цілих півгодини мовчки сидиш навколішках.

— Та невже? вдавано здивувався Ерагон.

— Так,™ похмуро підтвердив дракон.До того ж, на обличчі в тебе була така страшна гримаса.

— Гаразд, я все поясню, звівся на ноги парубок.— Я спілкувався з Арією. Так звати цю ельфійку.

— Ну, і що з нею? поцікавилась Сапфіра. Ерагон розповів своїм друзям про все.

— А де живуть вардени? — спитав Мертаг.

— Точно не знаю, зітхнув Ерагон. Та, здається, шлях до них значно довший, ніж звідси до Джиліда.

— І ми маємо дістатися туди за кілька днів? — здивувався Мертаг.— Ми ж тільки до цих дурних гір добиралися цілий тиждень! Чи ти хочеш усіх нас замучити?

— Якщо ми цього не зробимо, вона помре! — вигукнув Ерагон.Тому я з ельфійкою полечу на драконі до варденів, а ти, якщо схочеш, приєднаєшся до нас пізніше.

523

^ — Тактак,— буркнув ображений компаньйон.— Мені не слід було забувати про власну роль у твоїх героїчних подвигах. Мертагслуга, Мертагпогоиич... А ще нас шукає імперія, от тільки не ти мене, а я тебе від неї рятую...

— Що ти верзеш? — спитав Ерагон, прикро вражений таким настроєм приятеля.— Я за все тобі вдячний, але чого ти злишся? Ніхто не просив тебе рятувати мене в Джиліді, ти сам так вирішив.

— Та невже? — уїдливо спитав той, несподівано штовхнувши вершника в груди.— Гадаєш, я зміг би покинути тебе на поталу разакам? А потім ще й не допомогти в Джиліді? Хіба ти можеш дати собі раду?

— Відчепись! — скрикнув вкрай роздратований Ерагон.