Слава ЗСУ!

— І ніякого ключа до розгадки таємниці,— мовив Грегсон.

— Зовсім ніякого,— відгукнувся Лестрейд.

Шерлок Холмс підійшов до тіла, опустився навколішки й заходився уважно його оглядати.

— Ви впевнені, що рани немає? — спитав він, показуючи на численні малі й великі краплі крові навколо тіла.

— Безумовно! — разом вигукнули обидва детективи.

— Отже, тоді це кров когось іншого, можливо, вбивці, якщо було скоєно вбивство. Це нагадує мені обставини

смерті Ван Янсена в Утрехті в тисяча вісімсот тридцять четвертому році. Ви пам'ятаєте ту справу, Грегсоне?

— Ні, сер.

— А ви прочитайте, вам це треба. Ніщо не нове під сонцем. Усе вже колись було.

Поки він говорив, його спритні пальці ковзали по всьому мертвому тілу, мацаючи, натискаючи, розстібаючи й досліджуючи, а в очах застиг той відсутній вираз, який я в нього помічав раніше. Огляд відбувався так швидко, що навряд чи хто це й помічав. Нарешті Холмс понюхав губи мертвого, потім глянув на підметки його лакованих черевиків.

— Тіло не пересували? — спитав він.

— Не більше, ніж нам треба було для огляду.

— Тепер можете забирати його в морг,— мовив Холмс. — Він більше нам нічого не дасть.

У Грегсона під рукою було четверо полісменів з ношами. Він їх гукнув, вони ввійшли, поклали мертвого на ноші й винесли. Та коли вони його піднімали, на підлогу з дзенькотом упала й покотилася обручка. Лестрейд схопив її й зачудовано витріщився.

— Тут була жінка! — вигукнув він. — Це жіноча обручка!

Кажучи це, він простягнув її нам на розкритій долоні.

Ми оточили Лестрейда й теж втупилися поглядами в обручку. Не було ніяких сумнівів, що гладеньке золоте кільце колись прикрашало палець молодої.

— Справа ускладнюється,— мовив Грегсон. — А вона, їй-Богу, і до цього була досить заплутана.

— А ви впевнені, що вона не спрощується? — відгукнувся Холмс. — Хоч скільки дивись на цю обручку, ні про що не дізнаєшся. Що ви знайшли в кишенях?

— Усе тут,— сказав Грегсон, показуючи на безладну купку предметів на нижній приступці сходів, що вели нагору.

— Золотий годинник номер дев'яносто сім тисяч сто шістдесят три фірми Барро, Лондон. Золотий ланцюжок до годинника, важкий і масивний. Золота каблучка з масонською емблемою. Золота шпилька — голова бульдога з рубінами замість очей. Футляр з юхтової шкіри для візитних карток, картки з ім'ям Енох Дж. Дреббер, Клівленд —це збігається з мітками Е. Дж. Д. на білизні. Гаманця немає, але гроші є — сім фунтів тринадцять шилінгів. Кишенькове видання «Декамерона» Боккаччо з ім'ям «Джозеф Стенджерсон» на форзаці. Два листи — один адресовано Е. Дж. Дребберу, другий — Джозефу Стенджерсону.

— А яка в нього адреса?

— Стренд, Американська біржа, до запитання. Обидва листи з пароплавної компанії «Гюйон» і стосуються відплиття її пароплавів з Ліверпуля. Ясно, що бідолаха збирався повернутися в Нью-Йорк.

— Ви навели довідки про цього Стенджерсона?

— Я зробив це зразу ж, сер,— сказав Грегсон. — Надіслав оголошення у всі газети, а один з моїх працівників поїхав на Американську біржу, але ще не повернувся.

— А в Клівленд ви звернулися?

— Ми телеграфували туди вранці.

— І як ви сформулювали ваш запит?

— Ми просто детально повідомили про обставини справи і додали, що будемо вдячні за будь-яку інформацію, яка може нам допомогти.

— А ви не просили повідомити про які-небудь подробиці, що мають, на ваш погляд, важливе значення?

— Я спитав про Стенджерсона.

— І більше ні про що? Чи немає якої-небудь дрібниці, на якій тримається вся ця справа? Ви ще раз не зателеграфуєте?

— Я спитав про все, про що повинен був спитати,— ображеним тоном відповів Грегсон.

Шерлок Холмс ледь помітно посміхнувся і, здавалось, хотів щось сказати, але раптом на сцені знову виник Лестрейд, зарозуміло й самовдоволено потираючи руки,— поки ми розмовляли в коридорі, він був у чільній кімнаті.

— Містере Грегсоне,— оголосив він,— я тільки що зробив відкриття надзвичайної ваги, і цю деталь ми проґавили б, якби я найпильнішим чином не оглянув стіни.

Очі маленького чоловічка, коли він говорив це, аж блищали, і він, з усього було видно, насилу приховував величезну радість від того, що виграв у свого колеги очко.

— Ідіть-но сюди,— запросив він, метушливо ведучи нас у кімнату, де повітря, здавалося, стало трохи прозорішим після того, як звідти винесли її страшного пожильця. —А зараз стійте.

Він витер сірника об підметку черевика й підніс вогник до стіни.

— Подивіться ось на це! — переможно мовив він.

Я вже казав, що де-не-де шпалери відклеїлись і повідставали. А в одному кутку вони облізли величезним клаптем, оголивши жовтий квадрат шерехатої штукатурки. На ній криваво-червоними літерами було написано одне-єдине слово — Rache.