Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Фіаско

Завдяки такому пізнаванню-згадці він міг, так само, як розплутують клубок, ухопившись за нитку, добратися й до свого справжнього імені. Інколи перед сном або відразу після пробудження в нього бували такі хвилини, коли він відчував:

ось-ось пригадає, хто він є насправді. Особливо сильним було це відчуття після одного сну, в якому він був сам собою.

Так минув рік; «Еврідіка» гальмувала на світловому імпульсі колапсара, що зростав, немов справжня дірка в небі, в тому місці зірок не було. Він тренувавсь, учився, читав і врешті полишив спроби пригадати своє ім’я. Щоправда, не зовсім:

на яву він уже був одним із змінних пілотів «Гермеса», але у снах, про які нікому не розповідав, все ще залишався тією людиною, котра ввійшла до Бірнамського лісу.


БЕТА ГАРПІЇ


«Еврідіка» втрачала швидкість, летячи протягом кількох годин редукованим ходом по траєкторії, що зветься евольвентою, в бік Бети Гарпії, невідомої, тому що вона була колапсаром. «Еврідіка» уже на значній відстані перетинала вигнуті ізограви, припливи й відпливи яких були ще стерпні й для людей і для корабля. Оптимально визначений курс гарантував безпеку, однак навряд чи можна було сказати, що політ минав безтурботно.

Ізограви, лінії, що проходять крізь точки космічного простору, який має ту ж саму кривизну, звивалися на ізолокаторах, мов змії в чорному полум’ї, У рубці, що звалася стояночною (вона була призначена для управління кораблем лише в полі високозмінних сил тяжіння), сиділи чергові, дивилися на миготливі монітори, пили пиво з бляшанок і розмовляли про різні дурниці, аби розважитись. По суті, ці чергування були даниною традиції, спадком класичної ери астрогації. Ніхто б навіть не намагався перейти на ручне управління — жодна людина не мала достатньо швидкої реакції для цього.

Цей колапсар відкрили досить пізно й з великими труднощами, бо він був самітником. Найлегше відкривати ті колапсари, що належать до подвійних систем і мають поблизу «живу» зірку: ця зірка світиться, колапсар зриває з неї верхні шари атмосфери, які летять по спіралях, що звужуються, до Чорної Діри, тобто колапсара, аби провалитися у нього під супровід найжорсткіших рентгенівських спалахів. Цей політ газів, украдених у товаришки, оточує колапсар могутнім шаром акреції, небезпечної для великих об’єктів, а отже й космічних кораблів, У такому місці не зможе пролетіти жоден зореліт, бо якщо його й не всмокче, то радіація знищить і людей, і електроніку,

Самотній колапсар було відкрито у сузір’ї Гарпії завдяки збуренням Альфи, Гамми й Дельти. Влучно названий Аїдом, рівний за своєю масою чотирьом Сонцям, цей колапсар виказав себе відсутністю справжніх зірок і скупченням зірок несправжніх, нетутешніх, бо був для їхнього світла гравітаційною лінзою. Його анігіляційна оболонка оберталася на екваторі зі швидкістю, рівною двом третинам швидкості світла, сили відцентрові і сили Коріоліса випинали оболонку. Через це Аїд не був ідеально круглою кулею. Якщо навіть горизонт подій і лишавсь абсолютно круглим, над ним пролітали гравітаційні бурі, стискаючи і розтискаючи ізограви.

Причину виникнення цих бур чи циклонів пояснювали вісім різних теорій, кожна по-своєму. Найоригінальніша (хоча й не обов’язково найвірогідніша) теорія твердила, ніби Аїд у гіперпросторі стикається з іншим Космосом і той заявляє про себе жахливими струсами «зернят» колапсара, його центру, сингу-лярності, місця без місця і часу без часу, де просторово-часова кривизна досягає нескінченно великого значення.

Теорія «зворотного боку» Аїдового ядра, в якому розтрощеному інфінітизмо-ві часопростору дають, однак, раду трансфінальні інженери чужого Umversum’а, була, власне кажучи, математичною фантазією астрономів, сп’янілих від тератопології, найновішого і наймолодшого правнука старої теорії Кантора. Цей колапсар навіть збиралися назвати Кантором, та астроном, який відкрив його, волів звернутися до міфології.

Ні земний штаб SETI, ані керівників польоту особливо не турбувало те, що насправді лежить ПІД горизонтом подій. Це пояснювалося міркуваннями настільки ж практичними, наскільки й очевидними. Горизонт визначав нездоланний рубіж, і, незважаючи на те, що приховував, він був брамою, яка вела до неминучої загибелі.

Летячи у високому вакуумі над Аїдом, «Еврідіка» відповідала необхідними маневрами на кожну зміну тяжіння, б’ючи з пускової установки потоком важких елементів, синтезованих циклом Олімоса з водню і дейтерію. Вивергала мільярди тонн, хитро повертаючи собі попередню масу, в той час коли Аїд, приневолений до такої взаємодії законами збереження енергії, постачав кораблеві значну частину енергії, яка вивільнялася з усього, що він поглинав, аби назавжди поховати у своїх нутрощах.

Попередня
-= 51 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!