Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Фіаско

Анатомія солідно броньованої черепахи збентежила дослідників. Протокол складався з двох частин. У першій Накамура, Ротмонт та Ель-Салям подали схожий опис обстежених приладів об’єкта. В другій думки про призначення цих приладів істотно розійшлися.

Поласар, який також брав участь в обстеженні, піддав сумніву припущення фізиків. Цей протокол має таку ж цінність, казав він, як виконаний пігмеями опис єгипетської піраміди. Єдність думок у визначенні будівельного матеріалу аж ніяк не пояснює призначення апарата. Цей старий супутник мав особливе джерело енергії. Містив батареї п’єзоелектриків, що заряджалися за допомогою конверторів, з якими фізики досі не стикалися. П’єзоелектрики, спресовані у багатокаскадних лещатах суто механічних підсилювачів тиску, розтягаючись, .давали струм порціями, дозованими дросельною системою з фазовою модуляцією, але могли також дати раптовий і повний розряд, якби сенсори броні замикали дросельний клапан. Тоді ввесь струм, оббігаючи двокотушкові бобіни, розірвав би її у магнітному вибуху. Між акумуляторами та обшивкою були мішки чи кишені, наповнені шлаком. Туди тяглися напівсклисті жили із затуманеною дзеркальною серединою, можливо, роз’їдені світловоди.

Накамура припускав, що цей мертвий корабель колись зазнав перегріву, який розтопив у ньому частину підвузлів і знищив сенсори. Ротмонт, одначе, вважав, що руйнування відбулося в холодному стані — каталітичне. Так, ніби якісь мікропаразити зжували в супутнику мережу його сполучень у передній частині., І то дуже давно. Внутрішню поверхню броні в кілька шарів укривали комірки, . трохи подібні до бджолиних стільників, але значно дрібніші. Лише хроматографічне пощастило розрізнити в їхньому попелі силікокислоти, кремнієвий відповідник амінових кислот із подвійною водневою сполукою.

І саме тут думки вчених остаточно розійшлись. Поласар вважав ці рештки внутрішньою ізоляцією броні, в той час коли Кірстінг — проміжною системою’ між живою та мертвою тканинами, плодом технобіології невідомого походження і функцій.

Довго точилися суперечки. Екіпаж «Гермеса» користувався даними, які свідчили про рівень розвитку технології столітньої давності. В загальних рисах, теоретичні основи інженерної науки квінтян давали підстави прирівнювати її до земних знань кінця XX століття. Водночас інтуїція, більше ніж речові докази, підказувала астронавтам, що головний напрям розвитку чужої фізики вже й сто років тому відхиливсь од земного. Не може бути ні синтетичної вірусології, ні технобіотики без попереднього опанування квантової механіки, а та, в свою чергу, ледь розвинувшись, веде до розщеплення й синтезу атомних ядер.

У цю епоху найкращим джерелом енергії для супутників і зондів, які здійснюють космічні польоти, є атомні мікрореактори. А в цьому давньому супутнику не виявлено жодних слідів радіоактивності. Хіба що квінтяни, перескочивши через вибухову та ланцюгову ядерну енергетику, відразу досягли наступного етапу — конверсії тяжіння у кванти сильних взаємовпливів. З цим не узгоджувалася п’єзоелектрична батарея старого супутника.

Гірше було з іншим, молодшим супутником. У ньому виявили батареї мінусової енергії, яка виникає при близькосвітловому рухові у полях тяжіння великих планет. Пульсуюча рушійна система супутника порушилася через те, що в неї, можливо, влучив гігаджоулевий постріл сфокусованого світла. Радіоактивності в ньому також не виявили. Внутрішні підпори були з мономолекулярного вуглеволокна—неабиякого досягнення інженерної статики. В уцілілому відділенні, за енергетичною камерою, знайшли розтріскані трубки з надпровідними сполуками, на жаль, обірваними там, де, на думку Поласара, було щось найцікавіше.

Що там могло бути? Фізики висловлювали припущення, яких би не наважилися робити за більш сприятливих обставин. Може, це нині мертве судно містило в собі генератор нестійких надважких ядер? Аномалонів? Навіщо? Коли б то була безлюдна дослідна лабораторія, це мало б сенс. Але чи було судно лабораторією? І чому розплавлений метал нагадував архаїчний іскровий розрядник? А надпровідний ніобієвий сплав виявляв у нерозтрісканих каналах порожнини, випалені ендотермічним каталізом. Так ніби якісь «еровіруси» були занесені туди струмом чи, скоріше, надпровідниками.

Найдивнішими видавалися малі осередки руйнування, виявлені в обох супутниках. Знищення сталося несподівано й миттєво, але до нього не були причетні жодні зовнішні сили. Найчастіше проводи були наче пожовані й перегризені. Ротмонт, до якого звернулися по допомогу, як до хіміка, визнав, що це наслідки діяльності багатомолекулярних молекул. Йому пощастило чимало їх ізолювати. Вони мали форму асинхронних кришталиків і не втратили селективної агресивності. Одні атакували виключно надпровідники. Ротмонт показав колегам під електронним мікроскопом, як ці неживі паразити вгризаються в нитки надпровідної сполуки ніобію, що були їхнім живильним середовищем. Ротмонт не припускав, щоб ці «віроїди», як він їх назвав, виникли всередині супутника самостійно; Вважав, що апаратура була заражена «віроїдами» ще на етапі монтажу. Чому? Для експерименту? Але в такому разі не варто було запускати супутники в космічний простір.

Попередня
-= 64 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!