Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Фієста

— Ні. Він симпатичний.

— Я спроваджу його.

— Не треба.

— Вирішено. Зараз спроваджу.

— Не можна ж отак раптово.

— Не можна, кажеш? Ось посидь тут. Він на мене молиться, ясно?

Вона вийшла з кімнати. Я ліг долілиць на ліжко. Мені було зовсім зле. Я чув їхні голоси, але не дослухався. Брет повернулася й сіла на ліжко.

— Бідолахо мій любий! — Вона погладила мене по голові.

— Що ти йому сказала? — Я лежав, одвернувшись. Я не хотів бачити її.

— Послала його по шампанське. Він страшенно любить купувати шампанське. — І трохи згодом:— Тобі легше, любий? Голова ще болить?

— Уже не так.

— Лежи спокійно. Він подався на інший кінець міста.

— Чи не могли б ми жити разом, Брет? Невже не могли б просто жити разом?

— Мабуть, не могли б. Я б тебе зраджувала на кожнім кроці. Ти б цього не витримав.

— А тепер же витримую.

— Тепер — зовсім інше. Тут я винна, Джейку. Така вже я вдалася.

— Може, хоч на якийсь час поїдемо з Парижа?

— Це нічого не дасть. Якщо хочеш, можемо й поїхати. Але я не витримаю тихого життя в провінції. Навіть з коханим.

— Знаю.

— Погано, га? Я б сказала, що кохаю тебе, але ти й сам знаєш.

— І ти знаєш, що я тебе кохаю.

— Давай помовчимо. Слова тільки роз'ятрюють душу. Я поїду від тебе, поїду геть. Та й Майкл повертається.

— Чого ти хочеш їхати?

— Так краще для тебе. І для мене.

— Коли ти їдеш?

— Як тільки зберуся.

— Куди?

— В Сан-Себастьян.

— А не можна нам разом?

— Ні. Після всіх наших розмов це було б мукою.

— Ми ні до чого не домовилися.

— Ох, ти все знаєш не гірше, ніж я. Облиш, любий.

— Авжеж, — сказав я. — Я знаю, що ти маєш рацію. Просто я розклеївся, а коли я розклеююсь, то верзу всілякі дурниці.

Я сів, нахилився, знайшов свої черевики під ліжком, узувся. Потім встав.

— Не дивися так, любий.

— А як накажеш дивитися?

— Ох, не блазнюй. Я їду завтра.

— Завтра?

— Так. Хіба я не казала? Завтра.

— Тоді треба випити. Граф от-от повернеться.

— Так, йому вже час повернутися. Знаєш, я не бачила, щоб хтось так любив купувати шампанське. Він просто не знає міри.

Ми перейшли до їдальні. Я взяв пляшку бренді, налив Брет і собі. Задзвонив дзвоник. Я відчинив. За дверима стояв граф, а за ним — шофер із кошиком шампанського.

— Де накажете йому поставити, сер? — спитав граф.

— На кухні, — сказала Брет.

— Постав туди, Генрі, — кивнув граф. — А тепер іди вниз і принеси льоду. — Граф дивився крізь двері на кошик із шампанським. — Сподіваюсь, вино вам сподобається. Я знаю, що в Штатах у нас доброго вина не знайдеш, і сам не дуже на ньому розуміюся. Але це я взяв у приятєля-винороба.

— І серед виноробів у вас є приятелі! — сказала Брет.

— У нього свої виноградники. На тисячі й тисячі акрів.

— Як його звати? — спитала Брет. — Вдова Кліко?

— Ні, — відповів граф. — Мюмм. Він барон.

— Диво, та й годі! — сказала Брет. — Ми всі з титулами. Чому ти без титулу, Джейку?

— Запевняю вас, сер, — граф поклав руку мені на рукав, — від титулу немає ніякої користі. Він тільки вимагає витрат.

— Ну, не знаю. Часом він мені дуже прислужується, — сказала Брет.

— Мені він ще жодного разу не прислужився.

— Бо ви не вмієте ним користуватися. Я зі свого мала такі кредити, що аж згадувати страшно.

— Сідайте, графе, — сказав я . — Дайте я поставлю вашу палицю.

При світлі газової лампи граф дивився через стіл на Брет. Вона курила сигарету, струшуючи попіл на килим. Побачивши, що я помітив це, вона сказала:

— Слухай, Джейку, так я можу пропалити тобі килим. Дайно людині попільничку.

Я знайшов кілька попільниць і розставив їх. Шофер приніс відро з льодом, посипаним сіллю.

— Постав на лід дві пляшки, Генрі, — звелів граф.

— Накажете ще що-небудь, сер?

— Ні. Чекай у машині. — Граф обернувся до нас із Брет. — Як ви дивитеся на вечерю в Булонському лісі?

— Як хочете, — сказала Брет. — Я зовсім не голодна.

— Я завжди за добру вечерю, — сказав граф.

— Подати вино, сер? — спитав шофер.

— Так, подай, Генрі, — сказав граф. Він вийняв і простяг мені великий портсигар із свинячої шкіри. — Не бажаєте справжньої американської сигари?

— Дякую, — відповів я . — Я докурю свою сигарету.

Він одрізав кінчик сигари золотим ножичком, що висів на годинниковому ланцюжку.

— Я люблю, щоб сигара розкурювалася, — мовив граф. — Половину сигар, які нам продають, неможливо розкурити.

Він запалив сигару й попахкав, дивлячись через стіл на Брет.

Попередня
-= 17 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!