Слава ЗСУ!

Жіночка, що заарканила його, — звали її Френсіс, — наприкінці другого року раптом помітила, що врода її починає в'янути, і її наче підмінили: якщо доти вона не дуже цінувала Роберта, то тепер заповзялася будь-що оженити його на собі. Тим часом Робертова мати призначила йому утримання — щось із триста доларів на місяць. Навряд, щоб за ті два з половиною роки Роберт Кон бодай глянув на іншу жінку. Велося йому щасливо, хіба що трохи дошкуляла знайома багатьом американцям у Європі туга за батьківщиною; до того ж він відкрив для себе радість письменницької праці. Він написав роман, досить слабенький, але зовсім не такий і кепський, як запевняли критики. Він багато читав, грав у бридж, у теніс і тренувався з боксу в спортзалі неподалік свого дому.

Вперше я зрозумів тактику дами його серця одного вечора, коли ми втрьох, пообідавши в ресторані «Авеню», зайшли випити кави в кафе «Версаль». Після кави й кількох чарок коньяку я сказав, що мушу вже йти, і тут Кон раптом запропонував мені податися куди-небудь удвох на уїк-енд. Він хотів вибратися за місто і добре розім'ятись. Я запропонував вилетіти в Страсбург і звідти пройти пішки до Сент-Оділя чи якогось іншого місця в Ельзасі.

— У Страсбурзі я маю знайому дівчину, і вона покаже нам місто, — сказав я.

Хтось штурхнув мене під столом ногою. «Мабуть, ненавмисне», — подумав я й провадив далі:

— Вона живе там уже два роки й знає місто, як свої п'ять пальців. Дуже гарна дівчина.

Мене знову штурхнули під столом. Я звів очі й побачив, що у Френсіс — Робертової дами — обличчя кам'яніє, а підборіддя войовниче випинається.

— А втім, — сказав я , — можна й не в Страсбург! Поїдьмо в Брюгге чи в Арденни.

Кон повеселішав, і під столом мене більше ніхто не штурхав. Я попрощався й рушив до виходу. Кон сказав, що проведе мене до рогу, бо хоче купити газету.

— Господи, — вигукнув він, — нащо ти завів мову про ту дівчину в Страсбурзі? Ти бачив, як змінилася Френсіс?

— А чого мені на неї дивитись? Яке Френсіс діло до того, що в Страсбурзі в мене є знайома американка?

— Їй однаково, чия це знайома. Головне, що дівчина. Будь-яка. Вона б не відпустила мене, і край.

— Не кажи дурниць.

— Ти просто не знаєш Френсіс. Для неї головне — що дівчина. Будь-яка. Ти бачив, яке в неї було обличчя?

— Ну, гаразд. Їдьмо тоді в Санліс, — сказав я.

— Та ти не сердься.

— А я й не серджуся. Санліс — гарне місце, ми можемо зупинитись у «Гранд-серфі», поблукати лісами й повернутися.

— Ну й чудово!

— Тоді до завтра. До зустрічі на корті, — сказав я.

— На добраніч, Джейку, — відповів він і рушив до кафе.

— Ти забув купити газету! — гукнув я.

— А й справді. — Він пройшов зі мною до кіоска на розі. — То ти не сердишся, Джейку — згортаючи газету, спитав він.

— А за що сердитись?

— Побачимося на корті, — сказав він і, помахуючи газетою, пішов назад до кафе.

Я постояв трохи, дивлячись йому вслід. Гарний хлопець. А вона, певно, крутить ним, як хоче.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Узимку Роберт Кон повіз свій роман до Америки, й досить відомий видавець погодився його надрукувати. Я чув, що Френсіс не хотіла його відпускати й вони дуже посварилися. Отоді, гадаю, вона і втратила Роберта, бо в Нью-Йорку жінки виявляли до нього прихильність, і в Париж він повернувся зовсім іншим. Він не міг нахвалитися Америкою і вже не був ні таким простодушним, ні таким несміливим. У видавництві його роман зустріли захоплено, і він неабияк запишався. До того ж кілька жінок пішли на все, аби сподобатись йому, і тепер він дивився на світ новими очима. Аж чотири роки його обрій обмежувався тільки подружнім життям. Три чи майже три роки він за Френсіс не бачив нікого. І я певен, що доти він ще ніколи не закохувався по-справжньому.

Він одружився мовби рикошетом, шукаючи розради після прикрих студентських років, і з Френсіс теж вийшов мовби рикошет: вона взялась утішати його, коли він виявив, що не став для своєї дружини цілим світом. А тепер, ще не звідавши кохання, він збагнув, що приваблює жінок і що в прагненні жінки зійтися з ним немає ніякого дива. Це відкриття так перемінило його, що зустрічі з ним уже не радували мене, як колись. До того ж, граючи в бридж із нью-йоркськими знайомими на ставки, зависокі як на його достатки, він виграв кілька сотень доларів. Він запишався своїм успіхом і кілька разів уже заводив мову про те, що в біді кмітливу людину може прогодувати і бридж.

Але й це ще не все: він захопився В. Г. Хадсоном. На перший погляд, нічого поганого в цьому ніби нема, але Кон читав і перечитував «Пурпурову країну». А «Пурпурова країна» — вкрай небезпечна книжка, якщо її читати не замолоду. В ній ідеться про вишукані любовні пригоди бездоганного англійського джентльмена в страшенно романтичній країні, природу якої змальовано справді добре. У тридцять чотири роки сприймати цю книжку як путівник по життю так само небезпечно, як, скажімо, в тому ж таки віці вийти на Уолт-стріт просто із французької монастирської школи, озброївшись зібранням творів Елджера. По-моєму, Кон сприймав кожне слово «Пурпурової країни» так само буквально,як повідомлення з біржі. Певно ж, якісь застереження він мав, але загалом книжка була для нього одкровенням. На ній він остаточно і схибнувся. Я навіть не уявляв, наскільки він на ній схибнувся, поки одного дня він не заявився до мене на кореспондентський пункт.