Слава ЗСУ!

— Вітаю, Роберте, — сказав я . — Чим порадуєш?

— Джейку, ти хотів би гайнути до Південної Америки? — спитав він.

— Ні.

— Чому?

— Не знаю. Ніколи не мав такого бажання. І таких грошей. А на південноамериканців можна надивитися й тут, у Парижі.

— Це не справжні південноамериканці.

— А як на мене, аж надто справжні.

Я мав спішно відправити залізницею на пароплав кореспонденцію за тиждень, а не написав ще й половини.

— Свіженьких пліток немає? — спитав я.

— Ні.

— Ніхто з твоїх вельможних знайомих не розлучається?

— Ні. Послухай, Джейку, ти гайнув би зі мною до Південної Америки, якби я оплатив усі витрати?

— Чому саме я?

— Бо ти знаєш іспанську. І вдвох воно веселіше.

— Ні, — сказав я, — мені й тут добре. А влітку я збираюся в Іспанію.

— Все життя я мріяв про таку подорож, — мовив Кон і сів. — Видно, поки зберуся, і постарію.

— Отакої, — відказав я. — 3 твоїми грошима ти можеш податися хоч на край світу.

— Та знаю. Але ніяк не зберуся.

— Ет, не сумуй, — сказав я . — Всі країни однакові, як видові кінострічки.

Мені, проте, було шкода його. Він зовсім скис.

— Мене весь час гризе думка: життя так швидко минає, а я по-справжньому наче й не жив.

— А по-справжньому ніхто ніколи й не живе. Крім, хіба, матадорів.

— До дідька матадорів. У них життя ненормальне. Мені хочеться в Південну Америку, де недосліджені простори. Оце була б подорож!

— А на полювання в Британську Східну Африку ти б поїхав?

— Ні, це не для мене.

— Отуди я з тобою — хоч зараз.

— Африка мене не цікавить.

— Це тому, що ти про неї нічого не читав. Піди прочитай книжку про любовні пригоди з розкішними чорношкірими принцесами.

— Ні, я хочу в Південну Америку.

Була в нього така риса — несхитна єврейська затятість.

— Ходімо вниз і вип'ємо по чарці.

— А ти вже звільнився?

— Так.

Ми спустилися на перший поверх в кафе. Я давно впевнився, що так найкраще спроваджувати друзів. Вип'єш з ними по чарці й скажеш: «Ну, мені час нагору — відправляти телеграми», — та й по всьому. В газетярській справі, етика якої вимагає, щоб ніхто ніколи не бачив тебе за роботою, вкрай важливо вміти спритно викрутитись. Отож ми спустилися в бар і замовили по віскі з содовою. Кон обвів очима стіну-щільник, у кожній чарунці якого лежала пляшка.

— А тут непогано, — сказав він.

— Є що випити, — погодився я.

— Слухай, Джейку. — Він наліг грудьми на стойку. — В тебе ніколи не виникає відчуття, що життя спливає, а ти наче й не живеш? Ти замислюєшся над тим, що півжиття вже лишилося позаду?

— Часом замислююсь.

— Ти знаєш, що років за тридцять — тридцять п'ять ми будемо покійниками?

— Тю на тебе, Роберте, — сказав я . — Облиш.

— Я серйозно.

— Це мене не турбує, — сказав я.

— А даремно.

— З мене досить і тих турбот, що я мав. Я вирішив нічим більше не перейматися.

— А мені все ж хочеться у Південну Америку.

— Послухай, Роберте, хоч куди б ти подався, тобі легше не буде. По собі знаю. Хоч би скільки ти мандрував, а від себе не втечеш: це марна справа.

— Але ж у Південній Америці ти не був.

— Далася тобі та Південна Америка! З таким настроєм тобі там буде не краще, ніж будь-де. Чим тобі погано тут? Чому в Парижі не можна почати справжнє життя?

— Мені набрид Париж, набрид Латинський квартал.

А ти не ходи в той квартал. Гуляй собі сам-один, і якась пригода тебе спіткає.

Мене нічого не спіткає. Якось я провештався цілу ніч, і зі мною нічого не трапилося; от тільки поліцейський на велосипеді зупинив мене й зажадав документи.

— Але ж ти принаймні милувався нічним містом.

— Ні, я не люблю Парижа.

Ну що ти скажеш йому. Мені було шкода його, але що вдієш, коли цей упертюх взяв собі в голову, що Південна Америка — земля обітована, а Париж — це діра! Перше він вичитав у книжці, та й друге, певно, теж.

— Ну, — сказав я, — мені треба вертатися нагору — послати телеграми.

— Спішно треба?

— Атож. Телеграми...

— Можна, я піднімуся з тобою й трохи посиджу в тебе?

— А чого ж, посидь.

Він сидів у приймальні, читав газети й журнал «Редактор і видавець», а я дві години не підводив голови. Тоді розклав друковані примірники, відтиснув штемпелем свій підпис, повкладав матеріали у великі конверти і, викликавши посильного, звелів віднести їх на вокзал Сен-Лазар. Потім вийшов у приймальню і — на тобі: Роберт Кон ще сидів у великому кріслі. Сидів і спав, поклавши голову на руки. Мені жаль було будити його, але я хотів замкнути приміщення й вийти на свіже повітря. Я торкнувся його плеча. Він похитав головою.