Слава ЗСУ!

— Я цього не зроблю, — промовив він і ще глибше уткнувся головою в руки. — Не зроблю. Нізащо.

— Роберте, — сказав я і поторсав його за плече. Він підвів голову, всміхнувся й закліпав очима:

— Я щось казав?

— Щось незрозуміле.

— Господи, й насниться ж таке!

— Мабуть, це моя машинка тебе заколисала.

— Мабуть. Я цілу ніч не спав.

— Чому?

— Та... Розмовляв.

Я зразу уявив собі ту розмову. Є в мене погана звичка — уявляти своїх друзів в альковних ситуаціях. Ми подалися до кафе «Наполітен» — посидіти за аперитивом і подивитися вечірній натовп на бульварі.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Стояв теплий весняний вечір, і коли Роберт пішов, я залишився сидіти на терасі «Наполітена». Я сидів за столиком і дивився, як густішають сутінки й спалахують реклами, як блимають червоні й зелені сигнали світлофорів, дивився на густий натовп, на суцільний потік таксі, обіч якого неквапно цокотіли підковами запряжені у фіакри коні, й на повій, що поодинці й парами прогулювались в пошуках вечері. Ось гарненька дівчина пройшла повз мій столик, і я провів її очима, поки вона не зникла, а потім провів очима іншу і раптом побачив, що та перша повертається. Коли вона знов проходила повз мене і я перехопив її погляд, вона підійшла й сіла за мій столик. З'явився офіціант.

— Що питимеш? — запитав я.

— Перно.

— Це не для маленьких дівчат.

— Сам ти маленький. Гарсоне, чарку перно!

— Мені теж.

— В тебе що сьогодні — вечір розваг? — спитала вона.

— Атож. А в тебе?

— Ще не знаю. В цьому місті не вгадаєш.

— Тобі не подобається Париж?

— Ні.

— Чому ж тоді не їдеш кудись-інде?

— Бо інде нема ніде.

— Бачу, в тебе веселий настрій.

— Веселий, аякже. Далі нікуди.

Перно — це зеленкувата підробка під абсент. Якщо додати до нього води, воно стає каламутно-білим. А смаком нагадує солодець і спочатку добряче запаморочує голову, але потім прояснює її саме настільки, наскільки запаморочило. Ми сиділи й пили його, і дівчина весь час супилася.

— То що, — сказав я, — почастуєш мене вечерею?

Вона пирхнула, і я зрозумів, чому вона намагалась не сміятися. Зі стуленими устами вона була така гарна дівчина. Я заплатив за перно, й ми зійшли з тераси. На мій оклик фіакр під'їхав до тротуару. Зручно вмостившись, ми повільно й плавно рушили широкою, осяйною, майже безлюдною авеню Опери, повз замкнені двері й освітлені вітрини крамниць. Коли ми проїздили повз заставлене годинниками вікно кореспондентського пункту «Нью-Йорк геральд», вона спитала:

— Навіщо їм стільки ходиків?

— Вони показують час у різних містах Америки.

— Так я тобі й повірила.

Ми звернули на вулицю Пірамід, перетнули запруджену Ріволі й через темну браму в'їхали в Тюїльрі. Дівчина пригорнулася до мене, і я обняв її. Вона підставила мені уста й торкнулася мене рукою, але я одвів її руку.

— Не треба.

— Чому? Ти хворий?

— Так.

— Хто тепер не хворий!Я теж хвора.

Ми виїхали з Тюїльрі під ліхтарі мосту, перетнули Сену й завернули на вулицю Святих Отців.

— Не треба було пити перно, якщо ти хворий.

— Тобі теж.

— Мені те байдуже. Жінці те байдуже.

— Як тебе звати?

— Жоржет. А тебе?

— Джейкоб.

— Це фламандське ім'я.

— І американське.

— Ти часом не фламандець?

— Ні, американець.

— Це добре. Фламандців я терпіти не можу.

Ми під'їхали до ресторану. Я звелів кучерові спинитися. Ми зійшли, і Жоржет вигляд ресторану не сподобався.

— Я бачила й кращі шинки.

— Вірю, — сказав я . — Якщо тобі більш до вподоби «Фуайо» — онде фіакр, сідай і їдь.

Я взяв її з собою, піддавшись невиразному сентиментальному бажанню повечеряти з ким-небудь удвох. Я давно вже не вечеряв з повією і встиг забути, яка це нудота. Ми ввійшли до ресторану й повз конторку, за якою сиділа мадам Лавінь, пройшли до малої зали.

За столом Жоржет пожвавішала.

— А тут, їй-богу, непогано, — заявила вона. — Шику, щоправда, ніякого, але готують пристойно.

— Краще, ніж у Льєжі?

— Ти хочеш сказати — в Брюсселі.

Ми взяли ще пляшку вина, і Жоржет почала жартувати. Вона всміхнулася, показавши свої зіпсовані зуби, і ми цокнулись.

— А ти, видно, хлопець непоганий, — сказала вона. — І треба ж було тобі захворіти. Ми б з тобою поладнали. А що в тебе?

— Мене поранило на війні, — відповів я.

— У-у, клятуща війна.

Потім ми з нею, напевне, обмінялися б думками про війну й зійшлися б на тому, що війни занапащають цивілізацію й що без них жилося б краще. З нудьги й не такі речі кажуть. Та раптом із сусідньої зали хтось загукав: