Слава ЗСУ!

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Зранку йшов дощ. З моря на гори наповз туман. Вершин гір не було видно. Плато стало сірим і похмурим, і обриси дерев та будинків змінились. Я вийшов за місто подивитися, звідки взялася негода. Вона прийшла через гори, з моря.

Мокрі прапори на площі звисали з білих флагштоків, обважнілі вологі полотнища прилипали до фасадів будинків, а дощ то мжичив, то періщив, заганяючи всіх під аркаду. Площа вкрилася калюжами, мокрі вулиці потемніли й спорожніли; але фієста не припинялася, вона тільки сховалася під дахи.

Під навісом над ареною не було вільних місць — люди стежили за змаганням біскайських та наваррських танцюристів і співаків, а потім танцюристи з Валь-Карлоса пройшли в своїх святкових убраннях у дощ вулицями, танцюючи під глухий гуркіт мокрих барабанів, а попереду на могутніх товстоногих конях, укритих мокрими попонами, їхали промоклі керівники оркестрів. Усі кафе навколо площі були переповнені, й туди ж прийшли танцюристи. Вони посідали за столики, простягти ноги в тісних білих обмотках, і заходилися струшувати воду з обшитих бубонцями капелюхів і розвішувати на спинках стільців свої червоні й фіолетові куртки, щоб підсохли.

Залишивши всіх у кафе, я пішов до готелю поголитися перед обідом. Поки я голився в своїй кімнаті, в двері постукали.

— Заходьте! — гукнув я. Ввійшов Монтойя.

— Як поживаєте? — спитав він.

— Чудово, — відповів я.

— Сьогодні кориди немає.

— Так, — сказав я . — Сьогодні тільки дощ.

— Де ваші друзі?

— В «Іруньї».

Монтойя всміхнувся своєю ніяковою усмішкою.

— Я ось із чим, — сказав він. — Ви знаєте американського посла?

— Знаю, — сказав я . — Американського посла всі знають.

— Він зараз тут, у місті.

— Атож, — сказав я. — Його вже всі бачили.

— І я його бачив, — озвався Монтойя.

Він замовк. Я голився далі.

— Сідайте, — сказав я . — Може, вип'ємо? Я попрошу, щоб принесли чогось.

— Ні, мені треба йти.

Я доголився і сполоснув над умивальником обличчя холодною водою. Монтойя все ще стояв, ніяковіючи дедалі більше.

— Тут ось що, — сказав він. — До мене щойно приходив розсильний з «Гранд-готелю» — приніс для Педро Ромеро й Марсіаля Лаланди запрошення від посла на сьогоднішній вечір, на каву.

— Що ж, — сказав я . — Марсіалеві це не зашкодить.

— Марсіаль сьогодні зранку в Сан-Себастьяні. Виїхав туди машиною з Маркесом. Навряд чи вони повернуться до завтра.

Монтойя збентежено стояв, чекаючи, що я скажу.

— Не передавайте Ромеро запрошення, — порадив я.

— Ви так гадаєте?

— Безумовно.

Монтойя аж засяяв з радості.

— Я вирішив спитати вас, бо ви американець, — сказав він.

— Я б зробив тільки так.

— Тут ось що, — сказав Монтойя. — До такого хлопця всі липнуть. Не знаючи достоту, чого він вартий. І що він може. А захвалювати іноземці мастаки. Починається з чашки кави в «Гранд-отелі», а за рік хлопець, вважай, пропав.

— Як Альгабено.

— Так, як Альгабено.

— Скільки сюди всякого наїхало, — сказав я. — Є навіть одна американка, що колекціонує матадорів.

— Знаю. Вони вибирають молодих.

— Атож, — сказав я . — Старі гладшають.

— Або божеволіють, як Гальйо.

— Отже, тут і думати нема чого, — сказав я . — Не передавайте йому запрошення, та й по всьому.

— Він таки гарний хлопець, — сказав Монтойя. — Нехай тримається своїх. Не треба йому лізти в те багно.

— Може, вип'єте? — спитав я.

— Ні, — відповів Монтойя, — мені треба йти. Він вийшов.

Я спустився сходами, вийшов на площу й пішов під аркадою. Дощ не вщухав. Я зазирнув до «Іруньї», але наших там не було, і я, обійшовши площу, повернувся до готелю. Всі четверо обідали в їдальні на першому поверсі.

Вони випередили мене настільки, що годі було навіть намагатись їх наздогнати. Білл наймав чистильників взуття для Майкла. Чистильники раз у раз зазирали в двері знадвору, Білл кликав кожного й показував на Майклові ноги.

— Це вже водинадцяте мені глянсують черевики, — сказав Майкл. — Білл, певно, здурів.

Чистильники, видно, переказували новину своїм друзям. Увійшов іще один.

— Limpia botas? 14 — спитав він Білла.

— Не мені, — сказав Білл. — Цьому сеньйорові.

Хлопець укляк поряд із своїм товаришем і заходився терти Майклів вільний черевик, який і так уже сяяв в електричному світлі.

— З Біллом не знудишся, — сказав Майкл.

Я пив червоне вино й так відстав від них, що мені зробилось аж трохи незручно за цю комедію з чистильниками. Я озирнувся. За сусіднім столиком сидів Педро Ромеро. Коли я кивнув йому, він підвівся й запросив мене перейти до його столика й познайомитися з його приятелем. Наші столики стояли поряд, майже впритул. Я познайомився з його приятелем, мадрідським спортивним оглядачем, маленьким чоловічком з виснаженим обличчям. Я сказав Ромеро, що мені дуже подобається його робота, й він явно зрадів. Ми розмовляли по-іспанському, а оглядач трохи знав французьку. Я потягся був до нашого столика по свою пляшку вина, але оглядач зупинив мене. Ромеро засміявся.