Слава ЗСУ!

— Його ім'ям позначені всі плащі й мулети, — сказала вона. А звідки ця назва — мулета?

— Не знаю.

— Цікаво, чи їх коли-небудь перуть.

— Навряд. Вони линяли б.

— Від крові вони, мабуть, тужавіють, — сказав Білл.

— Дивно, — сказала Брет. — Крові чомусь не помічаєш.

Внизу, у вузькому проході-кальєхоні підручні матадора скінчили приготування. Всі місця були зайняті. І ложі нагорі були зайняті. Не лишилося жодного вільного місця, за винятком крісла в ложі президента. Коли він з'явиться, корида розпочнеться. По той бік гладенької арени, перед високими ворітьми загону, з плащами на руці стояли матадори. Вони перемовлялися, чекаючи сигналу на вихід. Брет дивилася на них у бінокль.

— Хочеш глянути?

Я подивився в бінокль і побачив усіх трьох матадорів. Ромеро стояв у центрі, Бельмонте ліворуч, а Марсіаль — праворуч од нього. За ними стояли їхні підручні та бандерильєро, а ще далі, в проході й на подвір'ї самого загону — пікадори. Ромеро був у чорному костюмі. Свого трикутного капелюха він насунув низько на очі, й тому я не міг виразно бачити його обличчя, але мені здалося, що воно сильно побите. Він дивився просто себе. Марсіаль курив сигарету, ховаючи її в кулаці. Бельмонте також дивився просто себе, обличчя в нього було виснажене, жовте, довгаста вовча щелепа випнута. Він дивився в порожнечу. Здавалося, ні він, ні Ромеро не мають нічого спільного з людьми, що їх оточують. Вони були тут самотні. З'явився президент — у ложах над нами почулись оплески, — і я віддав бінокль Брет. Тепер уже аплодували всі глядачі. Заграла музика. Брет дивилася в бінокль.

— На, візьми, — сказала вона.

В бінокль я побачив, що Бельмонте щось каже Ромеро. Марсіаль випростався, кинув сигарету, і троє матадорів, дивлячись просто себе, звівши голову, розмахуючи вільною рукою, вийшли на арену. За ними, розгорнувшись, рушила вся процесія — всі в ногу, плащ на одній руці, друга літає вперед-назад. Слідом за бандерильєро їхали пікадори зі списами вістрям угору. Замикали процесію два запряги мулів і робітники арени. Матадори вклонилися, не скидаючи капелюхів, перед ложею президента, потім підійшли до бар'єра під ним. Педро Ромеро скинув важкий, гаптований золотом плащ, передав його через бар'єр своєму підручному і щось сказав йому. Зблизька видно було, що губи Ромеро розбиті, навколо очей — синці. Червоно-сині плями вкривали все його розпухле обличчя. Підручний узяв плащ, подивився на Брет, підійшов до неї й подав плащ.

— Розгорни його перед собою, — сказав я.

Брет нахилилася вперед. Плащ був важкий, цупкий і негнучкий від гаптування. Підручний Ромеро озирнувся, похитав головою й щось сказав. Мій сусіда нахилився до Брет.

— Він не хоче, щоб ви його розгортали, — сказав він. — Він хоче, щоб ви його згорнули й тримали на колінах.

Брет згорнула важкий плащ.

Ромеро не дивився на нас. Він розмовляв з Бельмонте. Бель-монте послав свій парадний плащ друзям. Він дивився на них і посміхався своєю вовчою посмішкою, самими губами. Ромеро перехилився через бар'єр і попросив води. Підручний подав йому глек, і Ромеро налив води на підкладку свого бойового плаща, а тоді втоптав його поділ у пісок.

— Нащо це він? — спитала Брет.

— Щоб важчий був під вітром.

— На його обличчя страшно дивитися, — сказав Білл.

— Він страшенно погано себе почуває, — сказала Брет. — Йому слід було б лежати в ліжку.

Першого бика вбивав Бельмонте. Бельмонте працював дуже добре. Але він одержував за виступ тридцять тисяч песет, і люди простояли цілу ніч у черзі за квитками на його виступ, і тому глядачі вимагали, щоб він працював краще, ніж дуже добре. Майстерність Бельмонте полягає в тому, що він працює близько до бика. В кориді розрізняють терен бика і терен матадора. Лишаючись на своєму терені, матадор перебуває в порівняній безпеці. Та щоразу як він вривається на терен бика, йому загрожує смерть.

У розквіті сил Бельмонте завжди працював на терені бика. У публіки це викликало передчуття неминучої трагедії. Люди йшли на кориду, щоб побачити Бельмонте, зазнати трагічних передчуттів, а то й стати свідками його загибелі. П'ятнадцять років тому казали: коли хочеш побачити Бельмонте — поспішай, поки він ще живий. Відтоді він убив понад тисячу биків. Коли він кинув виступати, про нього почали складати легенди, а коли він повернувся на арену, публіка була розчарована, бо жоден смертний не міг працювати так близько до бика, як легендарний Бель-монте — навіть, ясна річ, сам Бельмонте.

До того ж Бельмонте ставив умови, вимагав, щоб його бики були не завеликі й роги їхні були не надто небезпечні, і через це про передчуття трагедії вже не могло бути й мови, і публіка, яка вимагала від змученого фістулою Бельмонте втричі більше, ніж він будь-коли спроможний був дати, вважала себе ошуканою й обікраденою, й від зневаги підборіддя Бельмонте випиналося дедалі більше й обличчя жовтішало, а що від болю рухи його ставали незграбними, то врешті натовп почав виявляти до нього неприховану ворожість, на що він відповідав цілковитим презирством. Він сподівався, що сьогодні йому випаде великий день, а натомість вийшов день глузувань, знущань і врешті ганьби, коли подушки, шматки хліба й овочі полетіли в нього на арену, де він колись здобував свої найблискучіші перемоги. Його підборіддя тільки ще більше випиналось. Часом, почувши якусь особливо дошкульну образу, він повертав голову й вишкіряв зуби в лютій безгубій посмішці, а тим часом біль від кожного руху чимдалі гострішав, аж доки жовте обличчя його не зблідло до кольору пергаменту, й після того, як він убив другого бика і град недоїдків і подушок припинився, після того як він з тією ж вовчою посмішкою й тим самим зневажливим поглядом відсалютував президентові й через бар'єр оддав свою шпагу, щоб її витерли й сховали у футляр, він увійшов до кальєхону і сперся на бар'єр під нами, поклавши голову на руки, нічого не бачачи, нічого не чуючи, тільки тамуючи біль. Підвівши, нарешті, голову, він попросив води. Він випив трошки, прополоскав рот, виплюнув воду, взяв свій плащ і повернувся на арену.