Слава ЗСУ!

За клопотами я незчувся, як минуло два тижні. Майже щодня я згадував Варю, наші перемигування в електричці, її усміх і навіть подерті колготи. Та дзвонити не поспішав – загартовував характер. А ще тому, що знав: радість найбільше п’янить тоді, коли витримати її, як хороше вино.

І ось нарешті настав день, коли я дозволив собі набрати дорогоцінний номер. На тому кінці дроту озвався мелодійний жіночий голос – як з’ясувалося, Варина мати. Вона сказала, що донька тимчасово вдома не живе – десь у передмісті влаштувалася на роботу і поки що не має змоги приїхати.

Звичайно ж, я засмутився. Навіть вилаяв себе, що так довго не дзвонив. Адреси нової Вариної роботи мати не знала. Мені не залишалося нічого іншого, як чекати.

Я знову поринув у звичну роботу, яка завжди рятувала мене в час особливих неровових криз. Я майже заспокоївся, коли одного дня в тій самій електричці несподівано натрапив очима на пакет у руках якоїсь жінки. На ньому була... Варина фотографія!

Варя, із загадковою усмішкою на устах, напівлежала серед диванних подушок, демонструючи бездоганно стрункі ноги. Гарна, тендітна, чарівна жінка, але... Я міг побитися об заклад, що знімок зроблено з мертвої Варі! Ця незручна поза і неприродно розплющені очі, наче їх силоміць розклепили чужі пальці... Готуючи для газети кримінальну хроніку, я вельми надивився на ці спотворені смертю обличчя. Сумніву не було: з пакета на мене позирав труп.

Мороз пробіг мені по спині. Власниця пакету, перехопивши мій погляд, про всяк випадок міцніше притисла його до дебелих грудей.

Я вийшов у тамбур. В голові паморочилося, руки дрібно тремтіли. Крізь вибиті шиби до тамбура зі свистом вривалося свіже повітря, бомбардуючи моє обличчя краплями холодного дощу. Це подіяло заспокійливо. Я почав розмірковувати над тим, що це все могло означати. Так ні до чого й не додумавшись, вирішив знову зателефонувати Вариній матері.