Слава ЗСУ!

— Я не знаю. Я заплуталась... Все зайшло занадто далеко. Я просто не можу йому сказати... Зізнатися в тому, що здалася без бою. Він спортсмен, атлет – він бореться за перемогу. І часто не з суперниками, а з самим собою. А я навіть не спробувала. Він все життя змагається, долає дистанції, він силь-ний, а я ні – я здалася. Як я скажу власному сину, що склала руки перед смертю, ніби злякалась? Він бачив, як я залишилась одна з дітьми, знайшла в собі сили... Тоді я боролась, і він бачив це на власні очі. А тепер з хворобою не можу... Як думаєш, він повірить, що – це його матір?

Таня довго шукала б відповіді на таке запитання. Навіть те, що вона лише трішечки, бо не докладала особливих зусиль, пізнала Костю, не допо-могло б їй віднайти щлсь, що б задовільнило викликаний болем інтерес мами. Тому на її запитання Таня відповіла ще одним запитанням.

— А що потім?

— А потім – мені не доведеться дивитися йому в очі, щось поясню-вати, оправдовуватися. Потім буде... просто неважливо. Я не дізнаюся, чи розчарувала в собі власного сина, а він не знатиме, як сильно я цього боялася. Може, він здогадається, чому я приховала від нього свою хворобу, і, може він таки розчарується, але я вже не знатиму!

Таня хотіла закричати: “Він не розчарується – йому буде боляче!”, але насправді, єдине, що зараз для неї мало значення – почуття мами. Це вона присвятила своє життя, свої почуття, свої страхи дітям. Лише вони надавали її життю сенсу, лише вони породжували в ній неймовірної сили почуття, лише їхньої думки вона боялася, бо для них мала бути найкращою.

Тепер Тані й свої страхи та почуття здавалися таким мізерними. Раніше вона ледь стримувалася, аби не розповісти Кості таємницю, бо їй було важко тримати її в собі, а як же мама тримає?

Чи легко їй жити з невиліковною хворобою та невиправданим страхом? Та вона все ж починає кожний день з турботи про дітей; впродовж дня єдине, що її цікавить – діти, де вони, що роблять; а завершується такий день думка-ми, страхали, надіями...