Слава ЗСУ!

В голосі Тóбі вчувалось невдоволення, але Таня вже до цього звикла.

— Ну, чого ти знову починаєш?

— Я не розумію навіщо тобі це все? Навіщо тобі я? Та ж сім'я для тебе більше важить.

— Тóбі, ти ж у мене розумненький хлопчик, а таке говориш. Іди-но сядь біля мене. – Таня ближче підсіла до Тóбі, який опустився на сам краєчок ліжка, і продовжила вже, обнявши його. – Ти знаєш, чому я завжди кажу, що колись давно тебе покохала?

— Досі я думав, що ти так казала, бо це правда.

— Звісно правда. Але чому я кажу саме “покохала” – а не закохалася.

— Цього не знаю.

— А все дуже просто: почуття закоханості швидко минає, несподівано з'являється і так само несподівано зникає. А от покохати можна лише на все життя.

— Чому ти така впевнена?

— Бо покохавши, розкохати вже не можна! Немає ж такого слова, а якщо не існує слова, яке позначало б поняття, то і поняття такого немає.

— Сама придумала? Розкохати – оце так слово вигадала! Але в цьому щось є. Знаєш, я, мабуть, теж тебе покохав.

Таня досі не випускала Тóбі з обіймів, а тепер обняла ще міцніше і поцілувала так, щоб забув про те, що, крім нього, в її житті є ще.. якісь люди. Лише він один, і більше нікого!

Таня вже готова була виходити, але Тóбі зі шнурівками довго возився, поки вона чекала, задзвонив телефон.

— Це Оля. – Тóбі вже звик до таких дзвінків: “Тань, приїжай скоріше, забереш кудись Костю, бо Стьопа от-от прийде”, тому навіть не глянув на те, як різко змінився вираз обличчя Тані за п'ять секунд розмови. – Я вже їду.

І на таке Тóбі ніколи не звертав уваги, бо завжди кажучи, що вже виїжджає, ніколи не поспішала, аж тут підвівся, а Тані вже немає. Що й дума-ти – та сім'я для неї важливіша.

На жаль, Оля телефонувала не через Стьопу чи Костю, а через маму, і телефонувала вона з лікарні, де і була її мама.