Слава ЗСУ!

Коли Таня дісталася лікарні, застала біля палати реанімації Олю і Костю. Степана вона помітила не одразу. Мабуть, саме тому, що Степан приїхав з Олею, вона плакала, пригорнувшись до брата. Події, що передували такій сцені, Таня відтворила в уяві сама. Оля, налякана, за одну лишень хвилину видала таємницю приховувану роками. Розповіла і про хворобу, і про заміжжя зі Степаном, і про те, що саме мама не хотіла, щоб Костя все це знав. А потім каялась, каялась, каялась. Бо таємниця їх віддалила, а вони ж рідні брат і сестра, і більше нікого, окрім одне одного, у них немає.

Оля піддалась впливу матері, погодилась за її планом приховати від рідного брата не лише її хворобу, а й власні стосунки зі Степаном, ніби він і справді, міг завадити, зруйнувати, а головне – її не зрозуміти. Оля так зави-нила перед Костиком, що коли все все розповіла, плакала довго, плакала, як колись. А Костя її заспокоював, як колись.

Зі сліз Олі Таня зрозуміла, що все серйозно, і розв'язка вже близька. От Костя знає про рак, і про Степана, – може, і їй про Тóбі розповісти, а потім припастидо його плеча і плакати. Щойно Таня подумки вималювала таку картину, пообіцяла, що триматиме всі емоції в собі, навіть не буде плакати. Але коли лікарі сказали, що чекати під дверима палати сенсу немає, вона вловивши в цих словах щось більше, розридалася так, що ні Оля, ні Костя не знали, що робити, аби її заспокоїти.

Коли вони повернулися додому, майже не розмовляли. Здогадувались, що найближчим часом кожний день буде спустошений та одночасно спов-нений страждань, болю, очікування. Кожен чекав, знав, що скоро кінец, от-от вони втратять значну частину їхнього життя. Закінчиться цілий період, епоха, коли ще можна було пізнати що таке турбота, тепло, любов; коли все це можна було відчувати щодня і знати, що дарує це найрідніша людина; коли це полегшує життя, створює відчуття, що ти не сама і можеш звернутися по допомогу, знаючи – тобі не відмовлять.