Слава ЗСУ!

Так просто вона не повернеться – варіант того, що вона не повернеться Тóбі не розглядав взагалі – з'явиться несподівано, але з вагомою причиною. І поки він тут лежить, закинувши ногу “так щоб вище голови була”, вона ретельно підбирає найкращу.

Хоч Тóбі помилився щодо ретельного відбору, та з причиною вгадав. Складаючи речі, Таня мріяла, що Костя зайде в кімнату побачить сумки і все зрозуміє сам. Але знаючи Костю, вона все ж мала прозапас чудовий монолог, який передавав глибину її страждань, спричинених хворобою мами. І він повинен був її зрозуміти, бо не міг не помітити, які теплі стосунки в них склалися.

Таня аж ніяк не хотіла спекулювати власним болем, але готова була здійснити аморальні дії проти самої себе, аби звільнити шлях до Тóбі.

От-от Костя з Олею мали повернутися з лікарні, а Таня ще не підготу-валась. Сумки вже стояли біля вхідних дверей, в разі спротиву так легше буде тікати, але треба було ще попередити Тóбі. Пошуки мобільного затяг-нулися – відколи мама в лікарні Таня про зв'язок із зовнішнім світом зовсім забула. А він за час забуття і розрядився. Потім за кілька хвилин розшуку-вання зарядного, Таня нарешті сказала.

— Тóбі, я скоро приїду... назавжди.

Вона не дочекалась реакції – хоч могла почути у відповідь сплеск радості та жодної краплі образи – бо Костя саме відчиняв двері.

Таня завмерла. Костя зайшов сам, Оля, мабуть, була зі Степаном. Його погляд ковзнув поміж сумок, а потім поволі піднявся до рівня наляканих очей Тані. Вона намагалась пригадати свій монолог, відтворити хоча б кілька слів, та марно. Мовчання Кості підказувало, що якесь мінімальне пояснення вона повинна йому дати. Але жодного слова не могла ні згадати, ні вимовити.

Поступово мовчання Таня втрачало будь-який сенс, а Кості набувало нового – “То що ти робитимеш тепер?”. Його вже не цікавила причина, яка змусила Таню винести свої речі до виходу; не цікавила причина, яка повинна слугувати поясненням переляку в її очах; не цікавила... лише, що вона робитиме далі?