Слава ЗСУ!

Життя повернулося у звичне русло і текти іншим поки не збиралося.

Ранок кожного літнього дня Таня розпочинала з прогулянки разом з Вадимом. Кількамісячна розлука змусила їх цінувати хвилини, які вони можуть провести удвох. То ж втрачати нагоди наговоритися та нагулятися ні Таня, ні Вадим не хотіли. Але тепер вони ще знали, що Вадим скоро поїде до бабусі. А скільки Таня залишатиметься вдома їм було не відомо.

Таня вже почала розмірковувати над тим, чим буде займатися, коли Вадим поїде. Зрештою... Ростик нікуди не збирається... Але розвинути ідею стосовно дружби з Ростиком, їй не дозволив телефон, що загукав з сусідньої кімнати.

— Доню, це ти? – почула Таня, нарешті добігши до столика, на якому стояв телефон.

— Привіт, тату. Так, це я. – Важко було сказати чи зраділа Таня, чи зраділа дуже сильно. Але поки своїх емоцій виказувати не хотіла – говорила стримано. – Щось трапилося?

— Я... просто хотів поговорити зі своєю донькою... – Зважаючи на те, що за одинадцять років цей дзвінок батька був першим, його простота викликала сумніви. – Як ти там? Все добре?

— У мене все чудово.

— А ми тут чекаємо на тебе. – Здалося, що вимовити це батькові було нелегко. Можливо, він зрозумів, що сам винен у черговій втечі Тані. – Коли ти приїдеш?

Таня вже збиралася прокричати, що сьогодні ж виїде. Але згадала, як пообіцяла попередити Вадима про свій від’їзд, бо той наполягав: сказав, що хоче її провести. А ще згадала про Світлану... Мабуть, їй найбільше не вистачало помічниці в домі.

Але якось-таки Тані вдалося домовитися з татком. Вже незабаром вона має виїхати до Києва, а він зустріне її там, коли б не прибув потяг.

Рятівний дзвінок – саме він визначив, що і як робити далі. Бо хоч прогулянки з Вадимом і були чимось неймовірним: разом вони почувалися не зайвими... В сім’ї так завжди: у мами є тато, а у тата є мама. А от вони – одне для одного. І Таня потрібна лише Вадимові, і він лише їй. Але саме Таня відчувала, що не потрібна більше нікому. Мама просто не помічала її присут-ності. Існування Тані в домі матері було настільки умовним, що прослід-кувати за проявом їхніх стосунків не міг навіть коханець, який цілодобово, перебуваючи на дивані, за ними спостерігав. Він стежив, щоб їх і не було. Бо якщо увагу, що має належати тільки йому, він буде змушений розділяти ще з кимось, – піде. І вже було не важливо чи дитина не голодна, а чи не захворіла. Якщо вона ще тут – її все влаштовує.