Слава ЗСУ!

— Та не туди! – Вадим все ж встиг її затримати. – Ми в школу не підемо...

Далі Вадим нічого не пояснював, просто йшов собі. А Таня за ним, але куди, поки не знала. Нарешті опинившись на зупинці, Таня здогадалась, що вони поїдуть в обласний центр – до міста Лева. Вадим давно обіцяв її туди звозити, бо вона бувала там лише проїздом, та сьогодні ще й мав особливий привід.

Його друг Ростик запропонував погуляти усім разом: Вадим з Танею, а Ростик з Сашею. А ще Ростик мав якусь справу до Вадима, тож і зініціював таку зустріч.

Звісно Таня всього цього не знала, особливо тієї частини про Ростика, бо досі нічого взагалі про нього не чула. Так і не змогла запитати Вадима як він.

А було багато, що розповісти. До Львова вони їхали, бо Ростик тепер жив там – грав за якийсь львівський клуб другого дивізіону, от і перебрався. Він вже призвичаївся, мав хороші стосунки з тренером, та й вирішив “посва-тати” Вадима до клубу. Розхвалив його, ще й як показник високого рівня гри Вадима, сказав тренеру, що команда, за яку він грає, восени перемогла в тур-нірі області. А це лише завдяки йому, бо раніше й до півфіналу не доходила.

Звісно Ростику вдалося переконати тренера, що Вадимові до снаги підсилити їхню команду, тому надалі розмови велися лише, про те, щоб він це побачив на власні очі. Було домовлено, що Вадим має прийти на проби, а коли... саме це й мали сьогодні узгодити хлопці.

Вадим, в очікуванні надважливої розмови, Тані про неї не обмовився жодним словом. Відчував, що в захваті вона не буде. Але батька він таки потішив. Той аж з радості пообіцяв синові подарувати машину за такий знач-ний у його кар’єрі крок.

Прибувши на незмінне протягом століть місце зустрічі, Вадим пояснив, що вони мають декого почекати. Інтрига тривала. Для Тані це стало черговим випробовуванням – скільки версій подальшого розвитку подій вона могла наплодити. На щастя, довго їм чекати не довелося.