Слава ЗСУ!

Та друзі ніби й не помічали усього цього. Лише згодом, через кілька років, коли вже всі звикли до їхньої дружби, вони почали заводити “стосунки” з іншими дітьми. Таню на перерві можна було застати серед дівчаток за активним обговоренням чогось дуже важливого, а Вадима звісно ж на полі. Однак потреба спільного походу додому у них збереглася.

От і зараз Таня чекала, поки хлопці завершать матч – визначать переможця, Вадим побіжить до неї, і вже разом вони поволі підуть додому.

Коли Тетяна помітила, якесь незрозуміле пожвавлення: хлопці кричали “Фол!”, “Б’єм штрафний!”, – здогадалася, що скоро фінал. І, справді, гравці вирішили: штрафний визначить хто переміг.

До м’яча звісно ж підбіг лідер. Кілька хлопців вибудували стінку. Воротар приготував руки у величезних зимових рукавицях.

Вадим поправив м’яча, озирнувся, щоб переконатися чи дивиться Таня, відступив кілька кроків для розгону... Пробити банально над стінкою, щоб когось здивувати, було замало. Тому Вадим пустив м’яча просто поміж ногами захисників у дальній нижній кут воріт. На це зреагувати не встиг ніхто.

Гол!

Лише біля сітки русяве дівча весело стрибало й плескало у долоні.

Таня не скидалася на чемну дитину. Можливо, мама й заплітала зранку їй тугий хвостик, але до кінця уроків – волосся на голові Тетянки вільно куйовдилося від подиху вітру. Волелюбна іскра уже жевріла в ній, та щось-таки стримувало її неминучий спалах.

Тим часом Вадим втихомирив свій запал від гри, прилаштувався близенько біля подруги й поволі закрокував у напрямку дому.

Вони йшли мовчки, не поспішаючи заводити розмову. Дорога далека: наговоритися ще встигнуть. Тим паче поки минали майданчик, увага Вадима була прикута до спорожнілого поля. Він потай зиркав на вмістилище усіх своїх мрій, а Таня вирішила йому у цьому (ніколи) не заважати.

Мовчанка стала нестерпною, і першою заговорила Таня: