Слава ЗСУ!

— Пам’ятаєш, я розповідала про свого тата? Ну, що він у Києві працює і до нас навіть не має часу приїхати.

— Хіба у Києві? Ні-і-і, ти казала – десь закордоном.

— Ну... і там буває. Але мешкає у Києві... Так от, він мене до себе хоче забрати...

— Чому?

— Каже, щоб росла біля нього, світ побачила. А ще в якусь спеціальну школу, там в столиці, хоче мене запхати.

— А ти що?

— Та що – я? Він забере і не спитає...

— А мама? – Вадим якось занадто спокійно виголошував свої запитання.

— Мамі байд... Ти питаєш, чи їде вона також?

— Ну.

— У неї... тут робота... Так... вона тут залишається, бо не може кинути роботу. – Таня ніби щойно вигадала таке пояснення, але Вадим цього не зауважив.

— І що – коли їдеш? – Таня нарешті помітила весь той спокій, з яким слова вилітали з рота Вадима.

— Чого таке питаєш? Я сама ще не знаю... Я так бачу, тобі взагалі не цікаво, що я їду звідси... надовго. Може навіть, назавжди... Що ми вже не побачимося... Можливо, більше ніколи.

— Та ж цікаво... цікаво... От і питаю, коли ти їдеш?

— Для чого питаєш? – Таня навіть не приховувала невдоволення реакцією Вадима.

Вона ж їде! А він такий незворушний, холодний, байдужий!..

— Тань, що з тобою? Це ти так тим від’їздом переймаєшся? Ти ж будеш сюди приїжджати на канікули, чи навіть на вихідні... Мама ж тут залишається.

— Ти нічого не розумієш... – Тихенько промовила Таня і замовкла, остаточно покинула марні спроби змусити Вадима хоч трохи засумувати за нею, а потім заблагати, почати вмовляти її не їхати, а потім...

Та ж ні. У нього є поле. Навіщо йому ще хтось? Звісно команда потрібна! А більш нікого... Тобто ще суперники потрібні! А решта все зайве...