Слава ЗСУ!

“Можливо, він ще малий, – втішала себе подумки Таня. – От підросте – зрозуміє, що втратив“.

Коли надходили до будинку Тетянки, зупинилися.

— Ну, що? Завтра в школі побачимося! Бувай! – Вадим швиденько випалив усе це й помчав до свого будинку, що визирав з-за Таниного. Поки йшов вулицею, відшукав біля бордюру якусь бляшанку й гримів нею до самого під’їзду. А Таня весь цей час дивилася йому вслід, спостерігала за його “футбольною ходою” – і гірко їй було, і сміятися хотілося.

Чого на нього злиться? Чудово ж розуміє: футбол для нього – головне. Зрештою, якби він знав про неї геть усе, відреагував би по-іншому.

Вадим зник з поля зору. Піднявся сходами на третій поверх й загримав у двері: знав, що батько вдома. Сьогодні ж мали транслювати дуже важливий матч – останній у п’ятому чемпіонаті української вищої ліги. Пропустити цей матч він аж ніяк не міг, бо ж готувався до нього з самого початку турніру. На білесенькому ватмані поступово матч за матчем він відтворював “графік” усіх ігор. Відзначав усе: хто, з ким, де, коли і з яким рахунком. Вів власну турнірну таблицю: сам усе підраховував (здобуті та втрачені очки), на газетну статистику навіть не зважав.

Такий підвищений інтерес до футболу батькові Вадима був притаман-ний ще з дитинства. В той час коли його тато фанатів від хокею, він – ще малим – від м’яча не відходив. Сказати, що він спав із ним, – нічого не сказати... Вечорами за довгими батьковими розповідями про могутність радянської збірної з хокею уява малого продовжувала ганяти м’яча, відмов-ляючись підтримувати сімейну вболівальницьку традицію.

Але з часом на зміну футболу прийшли друзі та дівчата, які шаленіли від його співу під гітару. Серед них звісно була і майбутня мама Вадима. А там і сам Вадим з’явився... Стало взагалі не до футболу: сім’я, робота, робота, сім’я.

Все ж десь глибоко пристрасть до футболу збереглася і проявлялася у таємному вимріюванні для сина футбольної кар’єри. Вона однак не заважала йому створювати перешкоди на шляху Вадима. Якось він повів сина до міської футбольної школи. Дізнавшись, що тренер – колишній вчитель фізкультури, якого вигнали за явку на робоче місце, тобто у спортзал, не у тверезому стані, вже зібрався забрати сина геть, та стримався. Але коли “коуч” спробував перевести Вадима у захист на лівий фланг, батько схопив сина за руку і потяг додому. Для нього недопустимим було, щоб його син грав на полі ще більш другорядну роль. Ніхто ж не підраховує кількісний показник оборонних дій, лише – взяття воріт!