Слава ЗСУ!

Двері через кілька секунд відчинилися, і повз Вадима не привітавшись пробігла мама Тані.

Вадим зайшов, відшукав в кімнаті Таню, поклав на крісло сумочку мовляв, ти забула... А ще забула розказати, які в тебе стосунки з матір’ю.

Таня спостерігала за ним і чекала бодай одного слова, і бажано щоб воно підтвердило її надію на те, що він ні про що не здогадався.

— Таню, ти нічого не хочеш мені пояснити?

— Я просто не хотіла, щоб вона йшла... Я намагалась її зупинити.

— Чому?

— Бо до цього її два тижні не було!

— Чому?

— Вадиме, я не можу тобі всього сказати.

— Ти від мене щось приховуєш? – Вадим сів. – Я не піду звідси, поки ти мені все не розкажеш.

— Ти мене не зрозумієш... – Таня ледь стримувала сльози, бо зараз їй доведеться не годину і не дві змивати фарбу, якою досі замальовувала своє життя.

— Якщо ти хоча б спробуєш мені пояснити...

— Проси будь-що... тільки не це... – Таня зробила останню спробу.

— Я тебе уважно слухаю.

Відступати було нікуди. Для початку Таня сказала, що триває це дуже і дуже давно.

До ретроспективи всього свого життя Вадим був не готовий. Неприєм-но було й дізнатися те, що весь час він жив в оманливому, штучно створе-ному світі. Не заспокоювали й Танині “Я боялась, що ти мене не зрозумієш”.

Інколи на його обличчі викарбовувалося бажання зупинити розповідь Тані, потім можна було помітити, як він переборював в собі таке бажання й знову уважно вслухався в кожне її слово.

Поволі перед ним відкривалася правда про батька, про Світлану та братика, існування яких раніше для нього взагалі було таємницею, про матір; правда про втечі, яким колись було надано вигляду вмотивованих переїздів, про сварки та конфлікти. Таня розповіла, що спалювала, та кілька листів таки зберегла, розповіла про те, чому перестала писати, ще й навіть про Мар’яна йому повідала.