Слава ЗСУ!

Не радувала його й перемога збірної над якоюсь там Андоррою 0:1. Велика гра, велика перемога. А йому сумно-сумно. І є ж в команді хороші гравці, а користі від цього все рівно ніякої. На полі ж як: результат залежить від одинадцяти гравців, а не від однієї зірки.

А хотілося б, щоб вийшов на поле і все сам: і нападаєш, і захищаєш, а потім знаєш: ти один такий переможець! Так Вадим перейшов на теніс. Мож-ливо, зробив це, бо підсвідомо відсунув супротивника, який травмував його, далеко за сітку – витіснив з-за меж потреби саможаління, або ж тому, що тепер його життя було зосереджено на стосунках двох людей, які він чомусь сприймав як протистояння.

В розпал одного такого матчу повернулася з роботи Таня.

— Що ти дивишся?

Раптом в її голосі Вадим почув щире зацікавлення в тому, що він дивиться.

— Теніс.

— Чому теніс?

— Тут результат залежить тільки від тебе.

— А-а-а. Вадиме, я на кухню. Йдеш до мене? Посидиш, поки я вечерю

готую.

Спочатку таке щире зацікавлення в голосі, тепер якась неприродня зм’яклість насторожили Вадима та настільки, що залишитися на дивані захотілося ще дужче.

— Тань, в мене нога болить.

— Я тебе так багато прошу!!! – За мить Таня вже стояла над ним. – Щоразу одне й те саме. Мало того, що я втомлююся на базарі, ще ти мене винервовуєш вдома. Можеш, хоча б раз зробити те, про що я тебе прошу?

— Ти зараз чого хочеш, я не розумію. – Накопичені за довгий час злість та агресія, вмістилися в коротку фразу.

— Щоб ми с тобою нормально поговорили.

— Ти думаєш, я після таких криків буду з тобою розмовляти.

— Що ти таке кажеш? Взагалі себе чуєш?

— Я себе добре чую. Тебе добре чую. І мені не подобається, в якому тоні ти зі мною розмовляєш.

— Я знаю, що тобі більше подобається, коли я мовчу і роблю вигляд, що мене усе влаштовує.