Слава ЗСУ!

А вдома Таня і думати не думала про таке. Як бачила Вадима: і шкода їй було проганяти, і відпускати від себе не хотілося. Кому, крім неї, він ще буде належати?

Не думала, але де-не-де в якихось несвідомих вчинках інколи це прояв-лялося. Вона то відштовхувала Вадима далеко-далеко, то, ніби жаліючи його, ставала м’якою та ніжною.

Такі перепади в поведінці Тані якимось чином впали в око Вадимові. Зрозуміло, причини він шукав серед конкурентів. Тому ревнував Таню до всіх одночасно, але поки не знав на кого саме мав би спрямувати усі свої рев-нощі. Поступово у нього з’явилося усвідомлення того, що така поведінка спричинена чимось іншим. Тут він осягнув просту істину: вона від нього може легко звільнитися, бо ж нічим до нього не прив’язана.

І поки Таня сподівалася вигледіти в темряві Ростика, Вадим розробляв план, як і чим прив’язати Таню навіки вічні до себе.

Так з великої відстані між ними формувалася глибока прірва. Щовечора, поки Таня возилася на кухні з квітами, Вадим лютував на дивані від безсилля.

Та одного ранку геніальна ідея осяяла його похмуре існування, й одра-зу ще більше окреслила безвихідь цієї ситуації. Єдине, чим Вадим міг прив’-язати до себе Таню, – дитина, якої він сам поки не уявляв у своєму житті. Від думки, що Таня в будь-який момент може піти, або не повернутися, або просто прогнати його, Вадимові заздалегідь хотілося звинувати її в тому, що не вберегла їхні стосунки. Це ж вона винна.

Такі пошуки винного, тобто винної, забирали у Вадима занадто багато енергії. Якось йому здалося, що йому навіть не вистачає сил, аби відчути радість від великої перемоги. Чомусь не радував його приїзд до Києва Шев-ченка з кубком Ліги Чемпіонів, виграним із “Міланом”3. Вся Україна стояла на вухах: нарешті українець привіз нам кубок. А його чомусь це не радувало. Пам’ятав же, як колись мріяв, щоб цей кубок привіз нам Лобановський разом із “Динамо”.