Слава ЗСУ!

— Що – першим його травмувати?

— Так.

— Тебе за це з поля вигнали б.

— А так винесли. Думаеш, різниця невелика? А ти, що зробив би, якби тебе провокували?

Ростик замислився, але не над поставленим запитанням, а над тим, чи не має воно якось віддаленого стосунку до Тані.

— Не знаю...

Така відповідь остаточно переконала Вадима, що розговорити Ростика йому не вдасться. Тому доведеться усе повторити.

І повторювати довелося часто. Вадим аж почав сумніватися: або Рости-ку є що приховувати від нього, або немає.

З часом спроби Вадима вивести на чисту воду Ростика набули принци-пового характеру. Бо ще не раз їх підпалювали візити Ростика до Тані, про які Вадим так і не міг прямо запитати друга, сподівався, щось таки змусить його звіритися.

І мова вже не йшла про підозри Вадима, а про їхню дружбу. Досить того, що з невідомих причин він нещодавно втратив Таню, а тут ще може втратити Ростика, хоч, здається, вже давно втратив.

Думав, гадав він над усім цим – Таня, Ростик, Ростик, Таня, аж раптом згадав про Сашу. Може так він зможе щось вивідати.

— Тόбі, як у вас із Сашею?

І було б набагато простіше, якби увага Ростика хоч на мить заснула. Але ж ні, він чудово розумів, для чого Вадим таке питає.

— Та все добре. – Ростик набрехав би ще щось, та до їхнього столику саме підійшов Сергій Валерійович – тренер, ще досі Ростика, а колись і Вадима. Привітався, щось там промимрив про спортивну дисципліну, та звернувся до Вадима.

— Ну, що – малий, вже одужав?

— Організм молодий – багато часу не знадобилося.

— Це добре. Слухай, ти вже вибач, що так вийшло. Сам розумієш, не могли ми тебе утримувати. Але я кудись тебе прилаштую, не хвилюйся. При-ходь сюди завтра – познайомлю з одним тренером. У нього проблеми зі скла-дом. Відіграєш пару матчів, а там і зовсім повернеш собі колишню форму.