Слава ЗСУ!

Справді ж, нічого страшного, втішав себе Вадим, поки просто біля його ніг два гравці в один дотик не розіграли подачу і третій навісив у штрафний. Гол.

Далі гірше... Хтось випадково зачепив Вадима ліктем, він упав, і якби не воротар точно був би третій гол.

— Вставай, вставай. Він же тебе не сильно.

Вадим тільки розвернувся горілиць, а вставати і не хоче. Ні вставати, ні продовжувати гру, ні продовжувати боротьбу. Ніхто і не казав, що буде легко! Переконавши себе самого, що часу на поступове входження у гру він не має, Вадим нарешті встав. Та не надовго, тобто відіграв до кінця тайму, і попросив заміни.

Вже вдома він замислився чи варто їхати на домовлену із тренером зустріч. Все рівно він поки не зможе ані зіграти на належному рівні, ані... та що там казати – навіть всі дев’яносто хвилин не вибігає. Хоч до вечора ситуація не змінилася, на зустріч Вадим таки поїхав.

— Нарешті з’явився. Це той півзахисник, про якого я тобі казав. – За столиком, де Вадим побачив колишнього тренера, сиділи ще кілька чолові-ків, до одного з них тренер і звертався. – Він зіграє, не відмовиться.

Мабуть, зважаючи на те, що Вадим мовчки сів за їхній стіл, тренер вирішив ввести його в невимушену атмосферу й поставив біля нього напов-нений прозорою рідиною келишок.

— Ну, малий, давай! Ти знов у грі.

Вже після третього такого тосту, Вадим вирішив усе розповісти про сьогоднішню гру.

— Мені потрібен час, щоб повністю відновитися.. – Й одразу ж зробив висновки, щоб тренер не зробив власних неправильних.

— Почекай, почекай. Не жени ти так. Зрозуміло, що потрібен час. А ще бажання. Будеш працювати – краще гратимеш, ніж колись. Тебе ніхто не підганяє. А такі матчі дадуть тобі ігрову практику. Тільки ти сам не розслаб-ляйся.

Ці слова остаточно переконали Вадима: всім, що він здобув у житті, завдячував своїм тренерам. З самого початку Сергій Валерійович покладав на нього великі сподівання. А от тепер лише йому вдалося відшукати слова, які додали Вадимові сил.