Слава ЗСУ!

— Просто в мене забагато вільного часу...

— А може і на матч зі мною поїдеш? – Зрештою, ще ніхто не забо-роняв мріяти

— Давай я поступово бути звикати до того, що навіки зв’язала себе з футболом.

— Добре, добре. До речі, а ти знаєш, хто заявлений в основі тієї львівської команди?

— Я не знаю, що таке “заявлений в основі”...

— Ну, вийде на поле в стартовому складі...

— Продовжуй деталізувати... Зрозуміліше поки не стало.

— Одним словом, за цю команду зараз грає Вадим.

— Тόбі, а ти можеш не поїхати? Пояснити тренеру, що не можеш зіграти. – Вадим приблизно саме таку реакцію й очікував. – Щось вигадай, не знаю... сімейні обставини, наприклад.

— Тань, ну, що ти справді, вигадуєш?

— Хіба ти не розумієш? Ви ж будете грати один проти одного!

— А ти робиш успіхи на шляху пізнання футболу.

— Тόбі, це не жарти! Він може мстити.

— І що? Ти не плутаєш футбол з боксом?

— Вадим колись також таке казав, поки не повернувся з поля в гіпсі.

— Не хвилюйся. Нічого страшного не станеться. – Зрозуміло Ростик не переконав Таню у тому, що все буде добре, але сам він переконався, що даром залякування вона, і справді, володіє. Але піддаватися страху не хотів до останнього, і лише після другої години безсонної ночі він почав вигаду-вати пояснення тренеру чому не може поїхати до Львова.

Зранку щиро над собою посміявшись, Тόбі вирішив більше таку тему не зачіпати – спокійніше спати буде. Але спокійно спати Таня хотіла не менше, ніж він.

— Ти подумав над тим, що я тобі вчора сказала?

— Над чим саме? – Ростик здійснив останню спробу уникнути непри-ємної розмови.

— Ти поїдеш до Львова?