Слава ЗСУ!

Мати продовжувала Таню звинувачувати в усіх смертних гріхах, але вона вже не слухала. Тільки по сльозам, які інколи з’являлися на очах матері, вона розуміла, що та вкотре згадує свою важку долю.

Іноді Тані хотілося перервати розмову, припинити потік безглуздих звинувачень, та коли тільки робила спробу, сили одразу покидали її.

А коли нарешті мати закінчивши вийшла, Таня все ж не була впевнена, що це і справді кінець. Якийсь час вона ще чекала: от-от мати повернеться, з новими звинуваченнями, а можливо, просто, щоб остаточно переконати Таню – рідні стіни таки допомагають.

Знову... знову футбол!

Можливо, підсвідомо Тані хотілося, щоб у цю мить поряд була рідна людина – а так вже склалося в її житті, що довкола одні футболісти.

Але зараз вона була одна і жодним бажанням не судилося здійснитися, поки на неї тисне тягар минулого; поки щодня їй нагадують, що колись було важко... важко приховувати своє життя за полотном брехні; поки вона не спробує звільнитися від примар, яких сама ретельно зберігає в пам’яті. З якими Таня і була б рада розпрощатися, та інколи вони надають їй сил, бо є свідчення того, що тоді вона “вижила” і тепер якось тасть собі раду! Тільки б знати як...

Таня намагалась згадати причини, які колись змушували її знову і знову шукати вихід, змушували підводитись, якщо впала, змушували йти далі, навіть якщо йти доводилося назад.

І знову футбол...

Раптом з’явилася думка: “Та це ще найгірше”; її погляд, що досі блукав за вікном, ніби під вагою, впав на стіл, де лежали сигарети, а далі все якось за інерцією – дим навіть не подразнював, просто м’яко котився в легені, в кров, створюючи оманливе відчуття спокою.

Розмова таки продовжилася зранку за кавою з тютюновим димом.

— Тань, скільки в тебе грошей? Нам якось жити треба, а ще я там винна знайомому... Працювати не можу, а повернути треба.

Тані й хотілося сказати: “скільки треба – я дам”, та від Ростика втекла ледь не з порожніми кишенями, то ж сказала тільки.