Слава ЗСУ!

Може посварилися?.. Розмірковуючи, вчителька добрела до столу, а коли сіла, якраз дзвінок сповістив про початок уроку.

Вадим нічого не розумів, але на перерві не підійшов до Тані, не запитав, що сталося. На наступній також. І так до кінця уроків. А коли усі зібралися йти додому, Вадим як завжди хотів дочекатися її, але все ж рушив сам. Аж раптом відчув, що поряд з ним хтось йде. Він і далі вирішив демонстративно мовчати. А Таня не поспішала щось говорити, роздумувала що краще: сказати правду чи продовжити свою вигадану історію.

— Знаєш, Вадиме? Я вже на вихідних поїду.

— Скоро... Я думав... думав ти влітку поїдеш... вкінці.

Невже ти навіть про це думав? У перерві між таймами вчорашнього матчу?!

— Так хоче батько. Тим більше я вже давно збиралася... тобто він уже дуже довго хоче мене забрати.

— Несподівано! А як же ми?

Таня просто не знаходила слів, настільки їй було приємно, що Вадим реагує на це повідомлення саме так. Можливо, на нього вплинув Артемко? Тобто те, що вона відсіла на цілий день до іншого. Таки це стало йому наукою!

— А ми можемо листуватися! – Таня радісно вигукнула свою пропо-зицію, та Вадима нею потішити не змогла.

— Звісно можемо. – Вадим промимрив без особливого ентузіазму. – А ти справді їдеш назавжди?

— Ще не знаю. – Вигадувати далі Таня вже не могла – замовкла. Але потім тихо додала. – Я адресу тобі залишу.

— Добре...

Вони несвідомо почали сповільнювати крок, ніби намагаючись подовжити шлях додому, щоб відтягнути момент прощання. Йшли мовчки. Кожен думав про своє. А ще про те, як би їм не хотілося розлучатися. Вони ж стільки років товаришують... Здається, все життя були б разом.

Вадим навіть забув, що Таня ігнорувала його цілий день. Дивився несміливо на вітер, що залетів у її волосся, і не міг повірити, що більше Таню не побачить... можливо, навіть ніколи.