Слава ЗСУ!

А колись саме так і було, та вона все виміняла на примарний спокій, ніби, і справді, захистила себе від болю та страждань. Адже ж тепер вона нічого не боїться.

Таня добре знає, що можна просто не помічати, що болить, можна приховати це від самої себе, а ще можна втекти. А ще тікати можна як завгодно далеко. Головне, щоб минуле не погналося вслід за тобою.

Поки Таня ніжно-ніжно тулилася до свого коханого, минуле підні-малося сходами. На стук у двері вона мала особливу реакцію – нікого немає вдома. Бо якщо була сама, точно знала, що прийшли до Саші – квартира ж її. Але коли постукали вдруге, втретє... пішла відчиняти.

— Не думав, що тебе тут побачу.

— Це ти до кого? Мав би знати, що Тóбі тут більше не живе.

— Та я все знаю про Тóбі, про вас. Я від Саші все й дізнався. От знову прийшов спитати, може вона ще щось знає.

— Вадиме, до чого тобі така інформація? – Таня й забула, що рішення про розрив було не зовсім спільним. Тому й допустити не могла, що Вадим досі щось до неї відчуває.

— Ми ж не чужі люди одне одному.

— Це правда. Заходь. Розкажеш, як життя.

Зробивши чай, Таня згадала, що мала кілька запитань до Вадима, які й не сподівалася колись поставити.

— Слухай, а за що ти так з Тóбі на полі повівся?

— Ти думала, я йому вдячним буду за те, що в мене дівчину відбив.

— Я сама від тебе пішла. А до кого немає значення.

— Для тебе немає. А я тебе люблю.

— Вадиме, про яку любов ти говориш. Тебе єдине, що цікавить – футбол: ти живеш на полі, там і рахунки зводиш із суперником. Навіть в тій ситуації все, що ти зробив – помстився Тóбі, ледь його не травмувавши.

— Ти ж пішла від нього. Як пішла від мене, травмованого, так і від нього.

— З чого ти вирішив, що я пішла від Тóбі? – Таня ледь вимовила, бо серце боляче стиснулося від звістки, що Тóбі таки травмований. І він, мабуть, так само думає, що Таня кинула його через травму.