Слава ЗСУ!

Саша сама все зрозуміла, якщо Таня приховує щось, то помічати цього не треба. Вона безтурботно реагувала на спроби Тані якось розважитися, радо погоджулася на всі її пропозиції, та піддавалася вмовлянням приго-тувати те, що зазвичай готує без її допомоги, хоч і здогадувалась, яке значен-ня вкладається у фразу: “я так люблю твої фаршировані помідорки....”

Але коли Таня, викинула третій недопалок Саша не витримала.

— Так сильно за неї хвилюєшся. Вона, мабуть, за тебе так ніколи...

— Та це вже немає значення.... – Таня не хотіла нічого казати, але емоції, слова самі виникали, прагнучи вивільнитися з глибин підсвідомості. – Колись я готова була щось доводити, бити себе в груди, кричати: “а я все рівно вижила. Вам було байдуже, а я вижила...” А тепер щось змінилося. Я забула той біль. Забула, що було важко. Забула, як боялася. Інколи здається, що змінилося ще щось дуже важливе, а потім здається, знати що саме зміни-лося я не хочу. Просто відповідальність дуже велика. Відповідальність за родину, або за ті рештки сім'ї, що у мене залишилися. Їх зберегти ще важче. А чому я повинна боротися за те, що з самого початку нікому не було потріб-но? І вже готова зануритися з головою в кокон егоїзму, щоб нікого й не бачи-ти з нього, я починаю собі дорікати, дорікати тим, що стала такою ж – байдужою. Вона була байдужою матір'ю, та я не буду байдужою донькою.

— А байдужою мамою ти точно не будеш. Для того наші батьки й помиляються, щоб ми потім таких самих помилок не робили. Мені також не вистачало мами, особливо тоді, коли вона найбільше була потрібна. І коли поряд не було нікого. Але тепер знаю, я впевнена – свою дитину ніколи не залишу.

Повертатися назад, не дочекавшись матері, Таня не хотіла, але ж завтра на роботу. Ще не хотіла назад, бо там знову могла зустрітися лице в лице зі своїм минулим. Тікати, тікати від стосунків, від яких звільнялася, поволі розпутуючи рута, а потім раптом усвідомити, що те минуле може захотіти тебе повернути, нав'язати тобі такий спосіб існування, коли путами обмотуєш себе сама, затягуючи міцніше, аби думки про свободу навіть не сміли виникати. Зрештою починаєш мріяти про те, що маєш, але не маєш те, про що завжди мріяла.