Слава ЗСУ!

Та допомоги Таня так і не дочекалася. Розпочавши свої пошуки, зрозу-міла, що це на краще. Бо поки ходила вулицями міста, серед тисяч незнайо-мих облич шукала Тóбі. Коли помічала хоч трішки схожого на нього русяво-го хлопчину, решту рис, яких йому не вистачало, домальовувала в уяві сама. Кожну рисочку вимальовувала, ніби пензликом, відтворюючи в пам'яті рід-ний образ.

Щоразу йдучи на співбесіду Таня знала, що далі шукатиме Тóбі, спо-діватиметься на випадкову зустріч... І саме тому після чергової відмови з не меншим запалом продовжувала пошуки роботи. Засмучувало її лише те, що Тóбі вона досі не зустріла, навіть не побачила здалеку. Спочатку це справді засмучувало, а потім з дому взагалі не хотілося виходити. Таня якийсь час вирішила відпочити від марних пошуків Тóбі на вулицях, а пошукати його в новинах. Раптом він знову кудись перейшов... Можливо, він вже в Києві!

Ці думки гнітили Таню, змушували забути про те, що мала прихову-вати від Кості, хоч хто такий Костя вона вже також поволі забувала. Він на тренуваннях, вона на дивані вдома або ж у пошуках Тóбі, тобто роботи, лише ввечері треба було кудись вивести Костика з дому, щоб жінки могли запро-сити на вечерю Степана, як вони звикли робити це за його відсутності.

Степан взагалі був бажаним гостем в їхньому домі. Особливо йому раділа мама, бо букетик він дарував саме їй. Звісно, не це було основною причиною радості матері, насправді, саме в Степанові вона бачила підтримку та надійну опору для своєї донечки. Вона настільки йому довіряла, що не боялась залишити доньку із ним не лише після власної смерті, а й на все її подальше життя.

Звісно, якби мама не так добре знала сина, який сьогодні є, а завтра він вже в іншому місті, в іншій країні на змаганнях, могла б нього покладатись. Так навіть було б краще, аби діти підтримували одне одного, але якщо Костя один раз їх покинув, то може зробити це ще раз і ще раз, а піддавати свою єдину доньку такій небезпеці вона не могла. Тому Таня частенько вигулю-вала Костю ввечері.